Завантажити

подалі від центру. Проте, ті кілька разів, коли мені здавалося, що я впізнаю Денні, це було у натовпі. Якось увечері, на Ліонському вокзалі, коли я сідав у поїзд, у сум’ятті натовпу, напередодні сезону відпусток. Чи якось у суботу, пополудні, на перетині бульвару і Шосе-д’Антен, у юрбі людей біля виходу з двох універмагів. Але кожного разу я обізнавався.
Якось зимового ранку, років двадцять тому, я був у суді XIII району і вийшов звідти близько одинадцятої, на площу Італії. Я не був на цій площі з весни 1964 року, з того часу, як учащав у цей квартал. Я раптом помітив, що у мене зовсім немає грошей, щоб взяти таксі чи їхати додому на метро. Я знайшов банкомат у вуличці позаду районної мерії, але, набравши код, отримав квиточок, що випав замість грошей. На ньому було написано: „Нам дуже жаль. Ваші права недостатні”. Я знову набрав код, і знову отримав папірець з таким самим текстом: „Нам дуже жаль. Ваші права недостатні”. Я обійшов мерію і знову опинився на тротуарі, на площі Італії. Доля вирішила затримати мене тут і не треба було пручатися. Може, мені більше не вдасться вийти за межі цього кварталу, оскільки „мої права недостатні”. Я відчував легкість завдяки сонцю й блакитному січневому небу. У 1964 році висотних будинків тут іще не було, але тепер їх силуети поволі розчинялися у прозорості повітря, лишаючи місце для кафе „Місячне світло” і низьких будинків Вокзального бульвару. Я просковзнув у паралельний час, де мене ніхто не знайде.
Фіолетові квіти паловній на площі Італії… Я повторював собі цю фразу і мушу признатися, що від неї на очі наверталися сльози, чи це від зимового холоду? Власне, я повернувся до точки початку відліку, і якби банкомати існували у 1964 році, на папірці було б написано те ж саме: недостатні права. У той час у мене не було ніяких прав і ніяких законних підстав. Ні родини, ні певного соціального середовища. Я ширяв у повітрі Парижа.
Я йшов у бік колишнього кафе „Місячне світло”. Там ми годинами сиділи у глибині зали, біля естради з музикантами, нічого не замовляючи. Я вирішив обійти навколо площі. Доведеться взяти кімнату в маленькому готелі, можливо, у „Койпелі”, якщо він іще існує, чи в отому, іншому, забув назву, у бік Гобеленів. Я дійшов до рогу авеню Сестри Розалі і знову підходив до мерії, думаючи, як довго я кружлятиму навколо площі, ніби тут існує якесь тяжіння, що не відпускає мене. Я зупинився біля тераси кафе. Чоловік, уже немолодий, сидів за столиком, за шибкою, і придивлявся до мене. І я теж не міг відвести від нього погляд. Його обличчя мені щось нагадувало. Досить правильні риси. Волосся з сивиною, чи зовсім сиве, підстрижене їжаком. Він помахав мені рукою. Ніби запрошуючи мене до себе, у кафе.
Він підвівся, коли я підійшов, і подав руку.
- Лангле. Впізнали?
Я на мить завагався. Без сумніву, саме його військова виправка і оте різке „впізнали?” допомогли мені пригадати. І потім, обличчя тих, хто вам зустрічався у непевний період вашого життя, не забуваються.
- Набережна Жевр.
Його здивували мої слова:
- Бачу, у вас дуже хороша пам’ять…
Він сів і жестом запросив мене зайняти стілець напроти.
- Я не втрачав вас з поля зору, весь цей час, - сказав він. – Я навіть читав вашу останню книгу про… цю… про Жанну Дюваль…
Я не знав, що йому відповісти. Я перепитав:
- Тримали в полі зору?
Він усміхнувся і я пригадав, що він тоді ставився до мене з певною доброзичливістю.
- Так… стежив… Це, все ж таки, моя професія…
Він придивлявся до мене, насупивши брови, як минулого століття, у своєму кабінеті на набережній Жевр. Крім посивілого волосся їжаком, він змінився мало. На заскленій терасі кафе, де ми сиділи, було прохолодно і він не зняв габардинове пальто, яке, можливо, носив у ту далеку епоху, коли викликав мене на допит.
- Здається, ви не живете в цьому районі… інакше ми б уже зустрілися…
- Ні, я не живу в цьому районі, - відповів я. – І не був тут цілу вічність… З того часу, як ми бачилися на набережній Жевр…
- Що ви питимете?
Біля столика стояв кельнер. Я мало не замовив Куантро, у пам’ять про Денні, але у мене не було грошей і мені було страшенно незручно, що йому доведеться мене пригощати.
- Та, власне, нічого… - пробурмотів я.
- Та ні… Випийте чогось…
- Експресо.
- І мені теж, - сказав Лангле.
Тиша між нами. Я заговорив першим:
- Ви десь тут живете?
- Так. Усе життя.
- Я теж, замолоду, добре знав цей район… Ви пам’ятаєте „Місячне світло”?
- Звичайно. Але що ви могли робити у „Місячному сяйві”?
Тон був такий самий, як тоді, під час допиту. Він усміхнувся.
- Ви не зобов’язані відповідати. Ми вже не в моєму службовому кабінеті…
За вітриною кафе я бачив ту частину площі Італії, яка не змінилася, під сонцем і блакиттю неба. Мені здавалося, що наша перша зустріч була лише напередодні. Я усміхнувся йому.
- Ви хочете продовжити допит? – запитав я.

читати