Завантажити

Патрік Модіано









НІЧНА ТРАВА


роман















З французької переклав Ярослав Коваль






2012







Новий роман Патріка Модіано

Патрік Модіано народився у 1945 р. у Парижі. Публікується з 1968 р., його роман „Вулиця темних крамниць” (1978) був відзначений Гонкурівською премією. Крім цієї книги українською також у різні роки вийшли «Неділі в серпні» та «Загублений квартал».
„Нічна трава” – 23-й роман Модіано, який з’явився у паризьких книгарнях 4 жовтня 2012 року.
Модіано давно став незмінною і своєрідною постаттю французької літератури, чию кожну нову книгу очікують, супроводжують десятками схвальних відгуків, а по двох-трьох роках перевидають у кишеньковій серії .
Модіано відточив тільки йому притаманну манеру письма – небагатослівну, ритмічну і прозору, – яку можна впізнати по кількох реченнях і яку критика назвала „тихою мелодією Модіано”.
І якщо Пруст описував пошуки втраченого часу, Модіано з книги в книгу веде пошуки втрачених спогадів.
У „Нічній траві” (зворот запозичено у Мандельштама), йдучи слідами кохання свого героя у Парижі середини 1960-х років, автор населяє свої сторінки загадковими, наскільки підозрілими, настільки й зворушливими персонажами, чиї імена повторюються, мов приспів - від інспектора поліції, який віддає герою його закриту справу, до непевних і, ймовірно, кримінальних типів, які отаборилися в одному з готелів на Монпарнасі.
Як і в інших творах, при всій таємничості персонажів, Модіано з точністю поліцейського протоколу окреслює топоніміку їх паризьких блукань, завдяки чому вулиці, бульвари, набережні, кафе, вокзали і станції метро Парижа стають повноцінними дійовими особами роману.
Годі шукати жанрове визначення цій книзі, але, змальовуючи історію кохання на тлі двох убивств – одного політичного й одного кримінального, - Модіано дарує своїм читачам трохи ностальгійний і досить поетичний майже-детектив.


Я.Коваль


Орсону

І все ж це був не сон. Я часом мимоволі промовляю ці слова, просто на вулиці, ніби мені почувся чийсь голос. Дуже тихий. Пригадуються якісь імена, обличчя, подробиці. Про це вже ні з ким поговорити. Десь може ще лишилося двоє-троє живих свідків. Але вони напевно вже все забули. Зрештою, приходить сумнів, що свідки взагалі були.
Ні, це був не сон. Бо у мене лишився густо списаний чорний нотатник. У такому тумані потрібна точність і я дивлюся у словник. Нотатка: короткий запис, який роблять, аби щось пригадати. На сторінках записника вишикувалися імена, номери телефонів, дати зустрічей і короткі записи, які можливо мають щось спільне з літературою. Але якого жанру? Приватний щоденник? Фрагменти спогадів? А ще сотні коротких оголошень, виписаних із газет. Загубився собака. Здаю мебльовану квартиру. Шукаю роботу. Пропоную роботу. Передбачаю майбутнє.
Серед багатьох нотаток деякі викликають сильніше відлуння. Особливо коли панує тиша. Уже давно не дзвонить телефон. І ніхто не стукає у двері. Вони мабуть вирішили, що я помер. І ви прислухаєтеся, на самоті, ніби хочете вловити якісь сигнали морзе, які вам шле звіддалеки невідомий кореспондент. Звичайно, майже всі вони тонуть у шересі, і як не дослухайся, згасають назавжди. Але якісь імена виразно проступають на білій сторінці…
Денні, Поль Шастаньє, Агхамурі, Дювельз, Жерар Марсіано, якийсь „Жорж”, готель „Унік”, Монпарнаська вулиця… Пригадую, у цьому кварталі я завжди був насторожі. Я якось випадково заблукав туди. У мене виникли химерні відчуття. Не тому, що минуло багато часу, а тому що неначе інший я, чи мій близнюк, так і лишився там, молодим, і далі переживає, у найдрібніших подробицях і довічно, все, що я колись тут пережив протягом дуже короткого часу.
Звідки приходив щем, який я тоді відчував? З цих вулиць, між Монпарнаським вокзалом і Монпарнаським кладовищем? Вони раптом здаються мені привітними. Фасади вже іншого кольору. Набагато світліші. Звичайні фасади. Нейтральна зона. Невже двійник, якого я тут лишив, і далі й без кінця повторює те, що я тоді робив, і ходить цими ж вулицями? Ні, від нас тут більш нічого не лишилося. Час усе стер. Квартал здавався новим, відсвіженим, ніби відбудованим заново на місці руїн. І якщо більшість будинків лишилися тими самими, вони вже виглядали, мов чучело пса, який у вас колись був і якого ви любили.
Того недільного полудня, під час прогулянки, я пробував пригадати, що було занотовано в записнику і шкодував, що він у мене не з собою. Час зустрічей з Денні. Номер телефона готелю „Унік”. Прізвища тих, з ким я там бачився. Шастаньє, Дювельз, Жерар Марсіано. Номер телефона Агхамурі у марокканському корпусі студентського містечка. Короткі описи різних частин цього району, які я хотів назвати „Задвірки Монпанасу”, але роках по тридцяти довідався, що цю назву вже використав якийсь Озер Варшавські.
У те недільне надвечір’я, у жовтні, я мимоволі заблукав у район,

читати