Завантажити

не була ні студенткою, ні американкою. Після нашого знайомства вона прожила там не довго. Днів десять, не більше. Я не наважуюсь написати повністю прізвище, яке занотував був у чорному записнику після нашого знайомства: Денні Р., будинок США, бульвар Журдан, 15. Може, вона знову його носить сьогодні – після багатьох інших прізвищ, – і я не хочу привертати до неї уваги у разі, коли вона десь живе. Однак, якщо б вона його побачила надрукованим, може, згадала б, що користувалася ним у певний період життя, і дала б про себе знати. Проте, ні, я щодо цього не плекаю великих ілюзій.
У день нашого знайомства я записав у блокноті „Дані”. І вона сама виправила, моєю ручкою, написання свого імені: „Денні”. Я дізнався, пізніше, що ім’я Денні послужило назвою для вірша поета, яким я тоді захоплювався і якого час від часу бачив на бульварі Сен-Жермен, як він виходив з готелю „Таранн”. Бувають часом дивні збіги.
Тієї неділі, під вечір, коли вона вибиралася з американського гуртожитку, вона попросила прийти по неї до студентського містечка. Вона чекала мене біля входу до гуртожитку, з двома сумками. Вона сказала, що знайшла кімнату в готелі, на Монпарнасі. Я запропонував піти пішки. Її дві сумки важили не багато.
Ми рушили по авеню Мен. На ній було безлюдно, як і того вечора, теж недільного, у такий самий час. Готель їй порадив знайомий зі студентського містечка, вона познайомила мене з ним у кафетерії під час нашої першої зустрічі, якийсь Агхамурі.
Ми присіли на лаві напроти вулиці, яка йде вздовж кладовища. Вона нишпорила в сумках, щоб переконатися, що нічого не забула. Потім ми рушили далі. Вона пояснювала, що Агхамурі теж живе у цьому готелі, бо один з його власників марокканець. Але чому тоді він мешкав і в університетському містечку? Бо він студент. У нього є ще одне помешкання в Парижі. А вона теж студентка? Агхамурі допоможе їй записатися в університет, на вулиці Сансьє. Вона виглядала не дуже впевнено і промовила це майже пошепки. Та однак, якось увечері, пам’ятаю, я проводжав її до факультету гуманітарних наук на вулиці Сансьє, ми їхали на метро, від станції Дюрок до Монж, без пересадки. Йшов дрібний дощ, але нам це не заважало. Агхамурі сказав їй іти по вулиці Монж і ми нарешті дійшли. Це була еспланада, точніше, пустир, оточений напівзруйнованими низькими будинками. Під ногами була бита земля і нам доводилося обминати калюжі, у темряві. За пустирем - сучасна будівля, схоже, недобудований, бо ще в риштуваннях… Агхамурі чекав нас біля входу і його силует був освітлений вогнями вестибулю. Його погляд здався мені не таким неспокійним, як завжди, ніби йому було затишно стояти біля входу до факультету Сансьє, нехай під дощем і край пустиря. Всі ці подробиці пригадуються гамузом, неначе стрибками, і часто світло тьмяніє. І це контрастує з точними записами у блокноті. Мені допомагають ці нотатки, щоб дати трохи ладу зображенню, яке починає смикатися, наче плівка от-от порветься. Дивно, але інші записи про дослідження, якими я займався у той же час, стосовно епохи, в яку я не жив – вони сягали ХІХ і навіть XVIII століть, – здаються мені набагато прозорішими. І імена, пов’язані з тими далекими подіями – баронеса Бланш, Трістан Корб’єр, Жанна Дюваль, серед інших, але й Марі-Анна Леруа, страчена на гільйотині 26 липня 1794 року у двадцять один рік, – відлунюють у вухах як ближчі і звичніші, ніж імена сучасників.
Того вечора в неділю, коли ми прийшли до готелю „Унік”, Агхамурі чекав Денні, сидячи у холлі у товаристі Дювельза і Жерара Марсіано. Того ж вечора я з ними познайомився. Вони наполягли, щоб ми пройшли до саду за готелем, де стояло пару столів під парасолями. „Твоє вікно виходить на цей бік”, - сказав Агхамурі, але Денні, схоже, було байдуже. Дювельз. Марсіано. Я силкуюся зосередитися, щоб повірити у їхню реальність, шукаю хоч щось, аби оживити спогад про них, зараз, у мене перед очима, щоб відчути, що вони тут. Не знаю, може, парфум… Дювельз завжди був підкреслено доглянутим: світлі вуса, краватка, сірий костюм, і від нього пахло одеколоном, назву якого я відновив, по багатьох роках, завдяки випадковому флакону, забутому кимось у готелі: „Лісова сосна”. На кілька секунд запах лісової сосни нагадав мені силует, зі спини, чоловіка, який спускається Монпарнаською вулицею, блондина з важкою ходою – Дювельза. Потім більше нічого, як у снах, по яких вранці лишається тільки нечітке зображення, яке тане в повітрі упродовж дня. У Жерара Марсіано було темне волосся, бліда шкіра, він був малий на зріст і завжди пильно дивився на вас, але не бачив. Я краще знав Агхамурі і кілька разів з ним зустрічався, вечорами, у кафе на площі Монж, після його занять в університеті на вулиці Сансьє. Кожного разу мені здавалося, що він довірить мені щось важливе, інакше навіщо пропонувати зустріч тут, сам-на-сам, подалі від інших. Це було тихе кафе, коли смеркалося, взимку, і ми були там самі, у затишку, в кутку зали. Чорний пудель клав морду на диван і, кліпаючи, дивився на нас. При спогадах про певні

читати