Завантажити

назвав на першому допиті.
За мною, в залі й на терасі – туристи і студенти. За найближчим столиком група студентів, чию розмову я неуважно слухав, вони були з Гірничого інституту. Вони щось святкували, напевне, початок літніх канікул. Вони фотографували одне одного своїми ай-фонами при не дуже яскравому, тепер уже нейтральному освітленні. Звичайний полудень. Але ж саме тут, у цьому ж місці, серед ночі, мене колись сліпили неонові вогні і ми ледь чули одне одного, Денні і я, у гаморі розмов, тепер назавжди стихлих, між Віллі-гобеленом і тими силуетами, які нас обступали.

*

Якщо вірити спогадам, „66” насправді не відрізнялося від готелю „Унік” чи інших точок Парижа, де я бував у ту епоху. Всюди в повітрі тяжіла небезпека, і це додавало життю особливого забарвлення. І навіть коли я був поза Парижем. Одного дня Денні попросила поїхати з нею за місто. На одній зі сторінок блокнота занотовано: „Маєток у провінції. З Денні”. Більше нічого. На попередній інший запис: „Денні, авеню Віктора Гюго, будинок із подвійним виходом. О 1900 біля заднього виходу на вул. Леонардо да Вінчі”.
Я багато разів чекав її там, завжди о тій самій порі і перед тією ж брамою. У той період часу я подумки поєднував особу, яку „вона часто відвідувала” – застарілий зворот, який мене здивував у її вустах, – і провінційним маєтком. Так, якщо я не плутаю, вона казала мені, що цей „маєток” належав „людині” з авеню Віктора Гюго.
„Маєток у провінції. З Денні”. Я не записав назву села. Гортаючи чорний блокнот, я зазнаю суперечливих почуттів. Якщо на цих сторінках не досить подробиць, то це тому, що в ту епоху я нічому не дивувався. Недбалість молодості? Але я перечитую деякі фрази, імена, уточнення і мені здається, що я посилав сигнали морзе на потім. Так, неначе я хотів лишити, чорним по білому, знаки, завдяки яким зможу, в далекому майбутті, прояснити те, що зі мною діялося і чого я до кінця не розумів. Сигнали морзе, відбиті навмання, у великому сум’ятті. І треба буде, щоб минули роки й роки, перш ніж мені пощастить їх розкодувати.
На сторінці блокнота, де чорним чорнилом записано „Маєток у провінції. З Денні” є список сіл, занотований синім, бо років десять тому мені спало на думку знайти цей „маєток”. Чи він був десь біля Парижа, чи далі, у провінції Солонь? Я забув, чому я виписав саме ці назви, а не інші. Мабуть, їх звучання нагадувало мені одне з сіл, де ми зупинялися долити бензину. Сен-Леже-дез-Обе. Вокуртуа. Дормель-сюр-л’Орван. Ормуа-ла-Рів’єр. Лорре-ле-Бокаж. Шеврі-ан-Серен. Буазмон. Аршер-ла-Форе. Ла Сель-ан-Ермуа. Сен-Венсан-де-Буа.
Я тоді купив карту видавництва „Мішлен”, вона збереглася в мене, на ній зазначено: „150 км навколо Парижа. Північ – Південь”. Потім штабну карту провінції Солонь. Я провів кілька днів, схилившись над ними і пробуючи відновити наш шлях автомобілем, який Поль Шастаньє нам дав – але не червону „Лянчу”, а менш помітну машину, сіру. Ми виїхали з Парижа через ворота Сен-Клу, тунель і автостраду. Чому на захід, коли маєток був десь південніше, у бік Солоні?
Трохи пізніше, внизу сторінки у блокноті, де в мене були нотатки про поета Трістана Корб’єра, я помітив запис дуже дрібними літерами: „Фейєз” і номер телефона. Назва цього села могла так і лишитися непоміченою серед нотаток тісним почерком про Корб’єра. Фейєз. 437-41-10. Так, справді, якось я мав приїхати до Денні в те село і вона дала мені телефон. Я їхав автобусом від воріт Сен-Клу. Кінцева зупинка була в якомусь містечку. З кафе я подзвонив Денні. Вона виїхала за мною на машині, тій самій сірій, позиченій Полем Шастаньє. „Маєток” був кілометрів за двадцять. Я знайшов, де було село Фейєз: не в Солоні, а в департаменті Ери і Луари.
437-41-10. Гудки лунали, але ніхто так і не відповів, і я дивувався, що по стількох роках цей номер ще існує. Якогось вечора я знову набрав 437-41-10 і почув шерех і приглушені голоси. 437-41-10. Мабуть, ця лінія вже давно не використовувалася. Номер могли знати кілька втаємничених і він служив їм для підпільного зв’язку. Врешті-решт, я вирізнив жіночий голос, який безперестану повторював ту ж фразу, слова якої я ніяк не міг вловити – монотонну фразу, неначе з запиляної платівки. Як голос автоматичного годинника. Чи голос Денні, який кликав мене із іншої епохи, з загубленого у провінції маєтку?
Я подивився в старій телефонній книзі департаменту Ери і Луари, знайденій на блошиному базарі у Сент-Уені, на якомусь складі, де лежали сотні старих телефонних книг. У Фейєз тільки з півтора десятка абонентів і серед них був цей номер, цей таємний код, що відкривав „Двері в минуле”. Так називався детективний роман, на який я натрапив у бібліотеці маєтку і який ми з Денні разом читали. Фейєз (Е.-і-Л.). Кантон Сенонш. Мадам Дорм. Маєток „Барбері”. 437-41-10. Хто була ця мадам Дорм? Чи Денні колись вимовляла при мені це прізвище? Може, вона ще жива? Досить знайти її. Вона знає, що стало з Денні.
Я подзвонив у довідкове бюро. Запитав новий номер телефона

читати