Завантажити

рушило по алеї.
Ввечері вона сказала, що краще не вмикати світла. Вона запнула штори у вітальні і в кімнаті, де ми вечеряли. Ми запалили свічки. „Думаєш, вони знову приїдуть?” – запитав я. Вона знизала плечима. Вона сказала, що це мабуть друзі власниці будинку. Вона уникала знайомства з ними, щоб вони потім „не нависали”. Час від часу фамільярний вираз у її вустах контрастував з її правильною мовою. У темряві, за зсунутими шторами, виглядало, неначе ми проникли в цей будинок, зламавши замок. І це здавалося мені майже нормальним, настільки я звик жити без усякого відчуття законних підстав, відчуття, коли у вас хороші чесні батьки й певне соціальне становище. Ми говорили тихо, ніби нас могли почути знадвору, при світлі свічок, і, схоже, вона вважала це цілком нормальним. Я майже нічого не знав про неї, але був певен, що у нас є дещо спільне і ми належимо до того ж світу. Але я не можу уточнити, до якого саме.
Два чи три вечори поспіль ми не вмикали світла. Пів натяками вона пояснила, що не зовсім мала „право” перебувати в цьому будинку. У неї просто з минулого року зберігся ключ. І вона не попередила „власницю”, що заїде сюди на пару днів. Треба буде щось пояснити сторожу, який також доглядає парк, і який нам стрінеться не сьогодні-завтра. Ні, будинок не був покинутим, як мені спочатку здалося. Минали дні. Сторож заходив уранці і наша присутність його не дивувала. Маленький сивий чоловік у велюрових штанях і мисливській куртці. Вона йому нічого не пояснювала, а він нічого не питав. Він навіть сказав, що коли нам щось буде потрібно, він привезе. Він кілька разів брав нас, разом із собакою, на закупи у Шатонеф-ан-Тімере. Або й ближче, у Майбуа і у Дамп’єр-сюр-Блеві. Ці назви спали у мене у пам’яті, але не стерлись. І навіть оживили вчора глибоко схований спогад. За кілька днів до нашого від’їзду до Фейєз я проводжав її до будинку на авеню Віктора Гюго. Цього разу вона сказала чекати на неї не з іншого боку, біля виходу на вулицю Леонарда да Вінчі, а у кафе, трохи далі, на площі. Вона не знала, як швидко вийде. Я чекав з годину. Коли вона прийшла, я помітив, що вона зовсім бліда. Вона замовила Куантро і випила залпом, як вона казала, „для снаги”. Вона заплатила п’ятсотфранковою банкнотою, яку витягнула з пачки, заклеєної червоною паперовою стрічкою. Коли ми їхали сюди на метро, у неї ще не було цієї пачки, бо ми ледве набрали дріб’язку на два квитки у другому класі.
Барбері. Млин Етрель. Фрамбуазьєр. Ці назви знов зринають, недоторкані, як тіла двох закоханих, знайдених у горах, у товщі криги, і які за сотню років не постаріли. Барбері. Так називався маєток, я бачу в уяві його білі стіни й симетричний фасад, з рядами дерев обабіч. Три роки тому, в поїзді, я знічев’я проглядав газетні оголошення і помітив, що їх стало набагато менше, ніж у ту епоху, коли я переписував їх до чорного блокнота. Вже не було оголошень про роботу. Ні про загублених собак. Ні про передбачення майбутнього. Жодного оголошення типу: „Мартіна, подзвони нам. Івонна, Хуаніта і я дуже хвилюємось”. Увагу привернуто таке: „Продається старий маєток. Департамент Ери і Луари. Між Шатонефом і Брезоллем. Парк. Ставки. Стайні. Агентство Паккарді. Тел. 02.07.33.71.22”. Мені здалося, що я впізнав той будинок. Я переписав оголошення на одну зі сторінок у чорний записник, як підсумок. Щоправда, стайні я не пам’ятав. Стави справді були, досить невеликі, собака купався в них під час наших прогулянок. Барбері насправді було назвою не тільки будинку, але й хутора, а будинок був колись садибою господарів усього володіння. Навколо напівзруйновані порослі зеленню мури, напевно, колишніх господарських будівель, і навіть руїни каплиці і, можливо, і стаєнь. Якогось полудня ми гуляли там разом із собакою і завдяки йому побачили руїни: він нас привів до них, як мисливський пес, і ми уявляли, як їх можна реставрувати, ніби ми були господарями. Може, Денні не наважувалася мені признатися, що цей будинок справді належав, багато століть тому, її предкам, поміщикам маєтку Ла Барбері. І вона давно хотіла хоч трохи пожити в ньому, нехай крадькома. У всякому разі, мені було приємно так думати.
Я забув у Барбері із сотню сторінок рукопису, який укладав за нотатками зі свого блокнота. Точніше, я лишив рукопис у кімнаті, де працював над ним, певний, що ми туди повернемося наступного тижня. Але ми туди так і не поїхали, і рукопис з собакою лишилися покинутими там назавжди.






Всі ці роки я часто думав, що якось натраплю на рукопис, як випадково натикаються на якусь пам’ятну річ, пов’язану з певним періодом життя, як на засушену квітку конюшини, але з чотирма пелюстками, у книзі. Але я не міг пригадати, де було розташовано маєток. І мені було не в охоту, і навіть трохи тривожно знову гортати сторінки чорного записника, хоча я таки ледве надибав назву села і телефон, настільки дрібно я їх колись занотував.
Сьогодні чорний блокнот уже не викликає в мене остраху. Через нього я зазираю в

читати