Завантажити

не відповіла. Навряд чи це були її батьки, бо вона приїхала до Парижа з провінції чи з-за кордону, на Ліонський вокзал. Чи тут жив хтось самотній і здавав їй одну з кімнат? Вона провела мене до цієї кімнати, отам, зліва, перед коридором. Вона не вмикала світло. Лишила двері розчахнутими. Світла було досить завдяки лампі в передпокої. Ліжко, але набагато менше, ніж у спальні, з самим матрацом. Завіси було зсунуто, такі ж чорні завіси, як у готелі біля Валь-де-Грас. Біля стіни ліворуч, напроти ліжка, розкладний стіл з програвачем у шкіряному чохлі і дві-три платівки. Рукавом вона стерла з конвертів порох. Сказала: „Зачекай трохи”. Я сів на матрац. Вона повернулася з господарською сумкою, у яку вона поставила програвач і платівки. Вона сіла поряд зі мною на матрац і, здавалося, над чимось міркувала, ніби боялася щось забути. „Прикро, - сказала вона вголос, - що ми не можемо тут лишитися”. Вона силувано усміхнулася. У порожній квартирі її голос мав дивне відлуння. Ми зачинили за собою двері. Я взяв сумку з програвачем і платівками. Вона вимкнула світло в передпокої. Відкривши вхідні двері, вона сказала: „Консьєржка, мабуть, уже повернулася. Треба проскочити непомітно”. Я боявся спіткнутися на сходах у темряві, зі своєю ношею. Я спускався поперед нею. Ввімкнулося світло і ми на мить завмерли на майданчику другого поверху. Грюкнули двері. Вона прошепотіла мені, що це двері консьєржки. Ми далі рушили сходами, залитими яскравим світлом, яке контрастувало з тьмяними лампами у квартирі. На першому поверсі за заскленими дверима консьєржки горіло світло. Натиснути на кнопку, щоб відкрити двері під’їзду. А раптом вони не відчиняться? Куди подіти сумку, яка вже здавалася мені заважкою і з якою я скидався на квартирного злодія. Двері заблоковано, консьєржка дзвонить у поліцію, нас забирають у поліцейський „кошик для салату”, її й мене. Нічого не поробиш, це сильніше від нас, ми повсякчас почуваємося винними, якщо благородні й чесні батьки з дитинства не переконали нас у нашій правоті і навіть у нашій вищості, як би не складалися обставини нашого життя. Вона натиснула на кнопку і відчинила двері під’їзду. На вулиці я мимоволі прискорив крок, і вона теж швидко йшла поряд. Може, вона боялася зустріти людину, яка жила в тій квартирі.
Коли ми дійшли до вулиці Конвенту, я думав, що ми відразу спустимося на станцію метро, але вона потягнула мене до того кафе, куди ми завжди заходили після пошти з листами «до запитання”. У такий час тут нікого. Ми сіли у кутку. Гарсон приніс їй Куантро і я подумав, чи було обачним з’являтися тут після нашого недозволеного візиту у квартиру. Я запхав сумку з програвачем під стіл. Вона витягнула з кишені пальта книжку і папери. Пізніше вона казала мені, що була рада, що забрала цю книгу, з якою ніколи не розлучалася і яку їй подарували ще в дитинстві. Вона кілька разів мало її не загубила, але щоразу вона знаходилася, ніби існують вірні вам речі, які не хочуть з вами розлучатися. Це була книга „На службі у королеви” Ентоні Хоупа, видана у старій серії, з уже потертою червоною обкладинкою. Серед паперів, які вона переглядала, - кілька листів, старий паспорт, візитна картка… Була дев’ята вечора, але ґарсон і управитель, який дзвонив по телефону, стоячи за баром, схоже, забули, що ми тут. „Ми залишили світло у вітальні”, - раптом сказала вона. І це викликало у неї не стільки занепокоєння, скільки сум чи жаль, наче такий простий вихід – повернутися до квартири і вимкнути світло, - був уже неможливим. „Я так і знала, що щось забуду… треба було подивитись, чи не лишилося моїх речей у шухлядах, у спальні…”. Я запропонував їй, якщо вона дасть мені ключ, повернутися у квартиру і вимкнути світло у вітальні, і принести її речі, але мабуть і ключ не потрібен, досить подзвонити у двері. Той, хто там живе, відчинить і я поясню, що прийшов на її доручення. Я запропонував це просто так, ніби це було само собою, надіючись, що вона скаже мені більше. Бо зрозумів, що не треба ставити їй прямих запитань. „Та ні, це не реально, - сказала вона зовсім спокійним тоном, - вони мабуть думають, що я вже померла… - Як це, померла? – Я маю на увазі зникла, остаточно…”. Вона усміхнулась мені, щоб притлумити драматизм, з яким промовила ці слова. Я зауважив, що „вони” все одно побачать, що хтось увімкнув світло, забрав книгу, програвач, платівки… Вона повела плечима. „Вони подумають, що це привид”. Вона засміялась. Після непевності й суму, які мене здивували, тепер вона здавалася розкутою. „Це стара пані, у якої я знімала кімнату, - сказала вона. – Мабуть, вона не зрозуміла, чому я зненацька зникла, без попередження. Але для мене краще швидкі рішення. Я не люблю прощань”. Я не знав, чи це правда, чи вона просто хотіла мене заспокоїти і уникнути питань. Чому, якщо це була стара пані, вона спочатку казала „вони”? Не має значення. Там, у кафе, я не відчував ніякої потреби ставити запитання. Замість надокучати іншим допитами, краще сприймати їх без слів, такими, як є. І потім, у мене мабуть було неясне передчуття, що я сам

читати