Завантажити

винуватцем такої недбалості й забудькуватості? Сьогодні я певен, що це була ні неуважність, ні недбалість, а просто коли приходив час рушати, я навмисне засвічував лампу. Може, з забобону, щоб відігнати злу долю, але ще більше для того, щоб лишити по собі якийсь слід, сигнал, що ми десь недалеко і рано чи пізно повернемося.
„Вони всі в холі”, - прошепотіла вона мені на вухо. Вона вирішила, що піде попереду і підійде до готелю першою, щоб подивитися крізь шибку, чи хол безлюдний і чи прохід вільний. Вона боялася, що сумка приверне їх увагу. Мене теж обтяжувала ця сумка, наче вона виказувала якийсь наш негідний вчинок, і сьогодні я дивуюся своїй ніяковості. Звідки це безкінечне почуття невпевненості й вини? Вини в чому, власне? Я теж зазирнув у вікно. Всі вони сиділи у фотелях у холі, Ахгамурі – на бильці того, де вмостився Марсіано, інші – Поль Шастаньє, Дювельз і чоловік, якого вони називали просто „Жорж”, сиділи кожен у своєму фотелі, з коричневої шкіри. Здавалося, у них була конфіденційна нарада. Так, винні в чому? Не знаю. Втім, це не ті люди, щоб читати нам мораль. Я взяв Денні під руку і рішуче повів у готель. Першим нас побачив „Жорж”, лице якого різко контрастувало з тілом - збитим, міцним, - лице, як місяць, з замріяними очима, але за мить ви помічали, що в ньому було стільки ж грубої сили, що і в тілі. І коли він потискував вам руку, ви раптом різко відчували холод, наче він передавав вам якісь крижані флюїди. Ми підійшли до них і я почув металевий голос Поля Шастаньє: „Ви що, були на базарі?”.
І він придивлявся до сумки, яку я тримав у лівій руці.
„Так… Так… Ми йдемо з базару”, - сказала Денні з дуже лагідною інтонацією. Вона, без сумніву, старалася виглядати впевненіше. Мене здивувала її витримка, тим паче, що щойно, коли ми підходили до готелю, вона дуже непокоїлася. Той, кого називали „Жорж”, придивлявся, повернувши до нас своє місяцеподібне лице з білою шкірою, такою білою, ніби воно було напудрене. Він підвів брови з виразом водночас цікавості й підозри, який він мав кожного разу, як з кимось розмовляв. Може, Денні боялася саме його. Першого разу, як ми зустрілися в холі, вона нас познайомила: „Жорж”. Він мовчав і просто підвів брови. „Жорж”: у звучанні цього імені раптом вчулося щось тривожне й недобре, що читалося на його обличчі. Коли ми вийшли з готелю, Денні сказала мені: „Кажуть, це дуже небезпечний тип”, але вона не уточнила чому. Чи знала вона, чому саме? Вона казала, що Агхамурі знає його ще по Марокко. Вона усміхнулася й зітнула плечима: „Знаєш, краще триматися від усього цього подалі…”.
„Ви вип’єте з нами по чарці?” – запропонував Поль Шастаньє.
„Вже пізнувато”, - промовила Денні таким самим лагідним голосом.
Агхамурі, який так і сидів на бильці крісла Жерара Марсіано, втупився в нас, в неї і в мене, здивованим поглядом. Мені здалося, що він зблід.
„Прикро, що ви не хочете посидіти з нами. Ви б розповіли нам про закупи на базарі”.
І цього разу Поль Шастаньє звертався вже до мене. Справді, сумка збуджувала його цікавість.
„Ви допоможете мені занести її до кімнати?”. Вона повернулася до мене і раптом перейшла на „ви”, вказуючи на сумку. Здавалося, що вона навмисне привертає до неї увагу, ніби щоб їх подратувати.
Я рушив за нею до ліфта, але вона попрямувала до сходів. Вона піднімалася переді мною. На першому поверсі, коли вони вже не могли нас бачити, вона наблизилася до мене і сказала на вухо:
„Тобі краще відразу піти. Бо у мене буде клопіт з Агхамурі”.
Я довів її до кімнати. Вона взяла сумку. Вона сказала тихим голосом, неначе вони могли нас почути:
„Завтра ополудні, у „Білому коті”.
Це було кафе, трохи сумне, на Одеській вулиці, з другим залом, де можна лишитися непоміченим серед гравців у більярд. Бретонців у морських кашкетах.
Перш ніж зачинити двері, вона ще тихше сказала мені:
„От було б добре, якби нам вдалося поїхати у провінцію, в той будинок, що я говорила”.
Я спустився на ліфті. Мені не хотілося зустрітися з кимось із них на сходах. Особливо Агхамурі. Я побоювався, що він почне допитуватися чи чогось вимагати. Вже вкотре я виявляв несамовпевненість чи нерішучість, з приводу яких Поль Шастаньє зауважив, коли ми якось ішли однією з сірих вулиць задвірків Монпарнасу:
„Дивно… у вас така тонка натура і здібності. Чому ви завжди тримаєтеся осторонь усього?”
У холі вони й далі сиділи у фотелях. Я мусив, на жаль, пройти повз них, щоб вийти з готелю, і мені не хотілося з ними розмовляти. Агхамурі підвів голову і дивився на мене холодним непритаманним йому поглядом. Може, він стежив, чи я лишився в кімнаті у Денні, чи ні. Поль Шастаньє, Дювельз і Жерар Марсіано схилилися в бік „Жоржа” і уважно його слухали, ніби він давав їм важливі вказівки. Я прослизнув до виходу з готелю, ніби не хотів їх турбувати. Я боявся, що Агхамурі піде за мною. Але ні, він і далі сидів разом із іншими. Отже, не сьогодні, подумав я. Завтра він почне вимагати у мене звіту

читати