Завантажити

посольстві радником з питань „безпеки”…
Він говорив усе швидше і мені дедалі важче було вловити всі подробиці. Може, він хотів позбутися тягаря чи таємниці, які довго носив у собі. Раптом він сказав:
- Пробачте, все це має здаватися вам такою плутаниною…
Та ні. Я мав звичку слухати людей. І навіть коли я зовсім не розумів їх слів, я широко розкривав очі і дивився на них проникливим поглядом, створюючи враження, що вони мають справу з дуже уважним співрозмовником. Я думав про щось своє, але мій погляд лишався прикутим до них і їм здавалося, що я не пропускаю жодного їх слова. З Агхамурі було інакше. Оскільки він був близьким до Денні, я хотів розібратися. І я сподівався, що він прохопиться хоч кількома словами про „брудну історію”, в яку, як він казав, вона „вплуталася”.
- Вам щастить… Вам не доводиться, як нам, бруднити собі руки… У вас чисті руки …
В останніх словах ніби вчувався докір. Кого він мав на увазі, коли казав „ми”? Себе й Денні? Я подивився на його руки. Вони були тонкими, набагато тоншими, ніж мої. І білими. Руки Денні теж вражали мене своєю вишуканістю. З дуже граціозними зап’ястями.
- Тільки треба остерігатися нехороших зустрічей… Нам завжди здається, що ми недосяжні, але у латах завжди є щілини… Завжди… Вважайте, Жане…
Складалося враження, що він заздрив моїм „чистим рукам” і чекав, доки я їх нарешті не заплямую. Його голос ставав дедалі далеким. І у момент, коли я пишу ці рядки, він лунає так слабко, як оті голоси, що долинають до нас по радіо, пізно вночі, крізь шерех радіохвиль. Мені здається, що вже тоді я мав це враження. Мені здається, що в ту епоху я бачив їх усіх ніби крізь скло акваріуму, і це скло відділяло мене від них. Так само вві снах ви спостерігаєте, як інші стикаються з непевностями життя, але ви, ви вже знаєте їхнє майбутнє. І ви пробуєте переконати мадам дю Баррі не повертатися до Франції, аби уникнути гільйотини. Цього вечора я думаю, що зараз вирушу на метро до станції Жюсьє. І проїжджаючи станції, я пропливу проти течії часу. Я зустріну Агхамурі на тому ж місці, біля бару, у бежевому пальті, з чорним портфелем, що лежить на столі, чорним портфелем, у якому, хтозна, може і справді лежать конспекти лекцій з університету на вулиці Сансьє, щоб, як він казав, скласти іспит з „пропедевтики”. Та я б не здивувався, якби він витягнув звідти пачку банкнот, револьвер або якісь донесення, які він передасть отому другу по університетському містечку, про якого він казав, що той був „радником” у посольстві… Ми разом підемо до станції Жюсьє і разом рушимо за течією часу. На іншому кінці лінії ми вийдемо на станції Егліз-д’Отей. Тихий вечір, безлюдна площа, майже сільська. Я скажу йому: „От. Ви в сьогоднішньому Парижі. Вам більше нема чого боятися. Всі, хто бажали вам зла, давно щезли. Вам нічого не загрожує. Більше нема телефонних кабін. Це вам, щоб зв’язатися зі мною, у будь-який час дня чи ночі”. І дам йому мобільний телефон.
- Так. Будьте обачним, Жане. Коли ви бували в готелі „Унік”, я бачив, що ви не раз розмовляли з Полем Шастаньє… Він і вас втягне у брудну справу…
Було вже пізно, люди виходили з театру „Лютеція”. А за столами, напроти нас, уже нікого не було. Агхамурі здавався ще тривожнішим, ніж на початку нашої зустрічі. Мені здавалося, що йому було страшно і він готовий сидіти в цьому кафе аж до закриття.
Я знову запитав у нього:
- А як же Денні? Ви справді гадаєте, що ота „брудна історія”, про яку ви згадували…
Він не дав мені часу завершити. Він сказав, різким тоном:
- Це може їй дорого коштувати… Навіть із новими документами, її можуть знайти… Мені не слід було приводити її до готелю „Унік” і знайомити з іншими… Але я думав, це буде хоч тимчасове рішення… Їй треба було відразу зникнути з Парижа…
Він на мить забув, що я поряд. Він, без сумніву, повторював собі ті ж слова, коли був один, серед ночі, у такий же час. Потім він хитнув головою, ніби прокидаючись від поганого сну.
- Я згадав про Поля Шастаньє… Але найнебезпечніший – це все-таки „Жорж”… Це він дістав Денні підроблені документи. У нього сильна підтримка в Марокко і контакти із отим другом, із посольства. Вони хочуть, щоб я зробив для них одну річ…
Він був готовий розповісти мені все, але вчасно спинився.
- Не розумію, як такий хлопець, як ви, може водитися з такими людьми… У мене немає виходу. Але Ви?
Я знизав плечима.
- Насправді, - відповів я, – я ні з ким не воджуся. Більшість людей мені байдужі. Крім Ретіфа де Ла Бретона, Трістана Корб’єра, Жанни Дюваль і кількох інших.
- Ну, тоді вам дуже пощастило…
І, як поліцейський, який хоче витягнути з вас зізнання і для цього вдає, що в усьому вас підтримує:
- Насправді, Денні сама у всьому винна. Якщо я можу дати вам пораду, порвіть із цією дівчиною…
- Я ніколи не слухаю порад.
Я старався усміхнутися йому, з наївним виразом.
- Начувайтеся… Денні і я, ми як прокажені… Ви можете заразитися…

читати