Завантажити

запитання”.
Я забарвив ці слова іронією, про що тут же пошкодував. Хоча вона сама заговорила, з насмішкою, про „мазуриків з готелю „Унік”.
Вона раптом зажурилася.
- „До запитання” мені пише брат.
Вона промовила це швидко, хриплим, незнайомим мені голосом, але в цьому признанні було стільки щирості, що я пожалкував, що не повірив у існування брата, з яким вона не хотіла мене знайомити.
Листи „до запитання”. У досьє отого Лангле був засмальцьований білий аркуш, схожий на документ громадянського стану. І сьогодні ввечері я знову роздивляюсь його в надії, що він розкриє мені свою таємницю: на поганому фото з автомата, пришпиленому скобкою у лівому верхньому кутку, я впізнаю Денні, тільки тут у неї коротше волосся. Але сам документ на ім’я Мірей Санп’єррі, яка мешкає у Парижі, IX район, вулиця Бланш, 23. Він датований роком, який передував нашому знайомству і в нього є назва: „Довідка-дозвіл на отримання без доплати кореспонденції та телеграм „до запитання”. Проте, йдеться не про пошту на вулиці Конвенту, куди ми часто ходили разом, а про „відділення № 84”, вулиця Баллю, № 31 (IX р-н). До скількох пошт їй приходили листи? І як ця довідка потрапила до рук Лангле чи людей з його бригади? І прізвище Мірей Санп’єррі, хіба Лангле не згадував його на набережній Жевр, коли мене допитував? Дивно, як деякі подробиці вашого існування, яких ви тоді не побачили, відкриваються вам по двадцяти роках, ніби ви з лупою розглядаєте старе знайоме фото і раптом вам вперше впадає в око чиєсь обличчя чи якась річ, яких ви доти не помічали…
Вона вела мене праворуч, під аркади вулиці Кастільйоне.
- Я запрошую тебе на вечерю… Це не далеко… Можна пішки…
О такій порі квартал був безлюдним і наші кроки відлунювали під склепінням аркад. Навколо панувала така тиша, що її міг порушити не проїзд автомобіля, а хіба лише стукіт копит коня, впряженого у фіакр. Не пам’ятаю, чи я подумав про це вже тоді, чи цей образ спав на думку вже нині, коли я пишу ці рядки. Ми загубилися в нічному Парижі Шарля Кро і його собаки Сатина, у Парижі Трістана Корб’єра і навіть Жанни Дюваль. На площі Опери снували авта і ми знову були у Парижі двадцятого століття, який здається мені таким далеким, сьогодні… Ми йшли вулицею Шоссе д’Антен, в кінці якої бовванів темний фасад церкви, мов величезний птах, що присів спочити.
- Ми майже прийшли, - сказала вона. – Це на початку вулиці Бланш.
Минулої ночі мені снилося, що ми з нею йдемо цим же шляхом, мабуть, під впливом того, що я тепер пишу. Я чую її голос „це на початку вулиці Бланш”, і повільно повертаюся до неї. Я питаю:
- У номері 23?
Здавалося, вона мене не чує. Ми йшли розміреними кроками, під руку.
- Я знав дівчину, її звали Мірей Санп’єррі і вона жила на вулиці Бланш, 23.
Вона не реагувала. Вона мовчала, ніби я нічого не сказав, чи, може, відстань часу була завеликою і мій голос не долинав до неї.
Але того вечора я ще не знав Мірей Санп’єррі. Ми йшли вздовж скверу Трініте.
- Ти побачиш… я дуже люблю це місце… Я туди часто ходила, коли жила на вулиці Бланш…
Пригадую, що за аналогією я подумав про баронесу Бланш. Я збирав матеріали про неї і саме за кілька днів до того переписував до свого блокнота одну зі сторінок книги, присвяченої Парижу за Людовика XV, де згадувалося поліцейське донесення з досить небагатьма відомостями про безладне й повне авантюр життя цієї жінки.
- Ти знаєш, чому так називається вулиця? – запитав я у неї. – На честь баронеси Бланш.
Якогось дня вона поцікавилася, що я записую у блокнот і я прочитав їй свої нотатки про неї.
- Значить, я жила на вулиці її імені? – запитала вона з усмішкою.
Ресторан був на розі вулиці Бланш та іншої вулички, яка виходила на церкву Трініте. Вікна було запнуто завісами. Вона зайшла першою, ніби у давно знайоме місце. У глибині великий бар і вздовж стін круглі столи з білими скатертинами. Стіни здавалися темно-червоними, у м’якому освітленні. Було тільки два відвідувачі – чоловік і жінка, – за столом біля бару, за яким стояв брюнет, років сорок.
- А! Ось і ти, - сказав він Денні, ніби здивувавшись її появі.
Їй наче було ніяково. Вона сказала:
- Мене останнім часом не було в Парижі.
Він привітався зі мною коротким кивком голови. Вона мене представила.
- Мій друг.
Він посадив нас за стіл біля дверей, може, щоб нам було спокійно, далі від тих двох клієнтів. Але вона говорили не багато й упівголоса.
- Тут добре, - сказала вона. – Я мала б давно привести тебе сюди…
Я вперше бачив її розкутою. Де б ми з нею не були разом, у Парижі, у глибині її очей я завжди помічав відблиск неспокою.
- Я жила трохи далі… у готелі… після квартири на авеню Фелікса Фора…
Пишучи ці рядки, я знову перечитую на аркуші: „Мірей Санп’єррі, мешкає у Парижі, IX район, вулиця Бланш, 23”. Але у номері 23 немає готелю, я перевірив. Тоді навіщо вона сказала, що жила в готелі? Навіщо

читати