Завантажити

Він теж, я певен, мав таке ж враження, що і я. Час стерся. І дня не минуло, як ми бачилися на набережній Жевр і на площі Італії.
- Дивно, - сказав він. – Я кілька разів збирався розшукати вас… Навіть одного разу дзвонив вашому видавцеві, але вони не дали адреси.
Він нахилився до мене і примружив очі.
- Зауважте… я міг би знайти вас самотужки… професія…
Він знову говорив різким тоном, як на набережній Жевр. Я не розумів, жартує він, чи ні.
- Тільки я не наважувався вас турбувати… непокоїти…
Він хитав головою, ніби вагався, чи сказати мені щось, чи ні. Я чекав, склавши руки. Мені раптом здалося, що ми помінялися ролями і тепер я сиджу за його столом і маю розпочати допит.
- Так от… коли я вийшов на пенсію, я лишив собі дві-три справи, на пам’ять… і серед них справу про тих, через кого вас викликали до моєї бригади, на набережну Жевр…
Він виглядав ніяково, навіть нерішуче, ніби зізнався у чомусь компрометуючому, що може мене вразити.
- Якщо це вас цікавить…
Я подумав, що це, мабуть, сон. Якийсь чоловік сів до одного зі столів на терасі і почав щось набирати на клавіатурі свого мобільного телефона. Вигляд цього предмета підтвердив, що це все ж не сон і ми обоє, він і я, перебуваємо в теперішньому часі, у реальному світі.
- Звичайно, це мене цікавить, - сказав я.
- От чому я хотів дізнатися вашу адресу… Думав надіслати вам поштою…
- Це були химерні люди, - сказав я. – Я саме тепер часто згадую про них…
Я хотів пояснити йому, чому ця справа півстолітньої давності цікавила мене. Ви жили короткий період життя – день за днем, не замислюючись над подіями, – за дивних обставин, серед дивних людей. І тільки значно пізніше ви нарешті наближаєтеся до усвідомлення, щ? саме з вами відбувалося і ким насправді були ті люди, з якими ви зналися, але за умови, що вам нарешті підкажуть розгадку закодованих ситуацій. Більшість людей не мають такого клопоту: їх спогади прості, зрозумілі, самодостатні, їм не потрібні десятки років, щоб їх прояснити.
- Я розумію, - сказав він, ніби здогадуючись про мої думки, - це досьє, це буде для вас як бомба вповільненої дії…
Він подивився на рахунок. Мені було справді ніяково, що я не міг запросити його. Але я не наважувався зізнатися, що мої права того ранку виявилися недостатніми.
Надворі, на тротуарі, на площі Італії, ми на якусь мить завмерли, мовчки, Лангле і я. Схоже, він ще не хотів прощатися.
- Я можу передати вам це досьє з рук у руки... Щоб не пересилати поштою… я живу тут поряд.
- Це було б дуже люб’язно, - сказав я йому.
Ми обійшли площу і він показав мені висотний будинок на розі авеню Шуазі.
- Отам було кафе „Місячне сяйво”, - додав він, вказуючи на перший поверх. Батько часто водив мене туди… Він знав власницю…
Ми рушили по авеню Шуазі.
- Я живу тут поряд… Не турбуйтесь… Це близько…
Ми дійшли до скверу Шуазі. Я добре пам’ятав цей сквер, який більше скидався на парк, з великим будинком з червоної цегли, який називали „стоматологічною клінікою”, і дівчачим ліцеєм, трохи далі. По інший бік авеню, за хмарочосом, ще стояли низькі будинки, які вже тоді були тут. Але чи надовго? Лангле зупинився біля невеликого будинку на розі завулка, де на першому поверсі був китайський ресторан.
- Я вас не запрошую зайти… незручно… там у мене розгардіяш… я швидко…
Стоячи на тротуарі, я роздивлявся голі дерева скверу Шуазі і, отам, темно-червоний масивний дім стоматологічної клініки. Цей будинок здавався чужорідним тілом, у парку. Мої спогади про сквер Шуазі були не зимовими, а весняними, чи літніми, коли листя контрастувало з темно-червоними стінами.
- Про що ви думали?
Я не помітив, як він повернувся. У нього в руках була жовта пластикова папка. Він дав її мені.
- Тримайте... досьє… Тонке, але воно може бути для вас цікавим…
Ні він, ні я не поспішали прощатися. Я хотів би запросити його на обід.
- Не ображайтеся, що я вас не запросив до себе… це маленька квартира, в якій жили ще мої батьки… Єдина перевага – вид на дерева, сквер…
І він показував мені на вхід до скверу Шуазі.
- Ми оце згадували кафе „Місячне сяйво ”… Хазяйку вбили отам, у сквері… Бачите – будинок з червоної цегли… Стоматологічна клініка…
Було помітно, що для нього це болючий спогад.
- Її забрали до того будинку… Поставили до стіни й розстріляли, у спину… А тільки потім зрозуміли, що це помилка…
Невже він бачив це з вікна своєї квартири?
- Це сталося після звільнення Парижа… У будинку клініки отаборилася ціла група… псевдо-учасників Руху опору… Капітан Бернар, капітан Маню… і лейтенант, забув прізвище…
Я не знав про ці події, хоча колись давно проходив сквером Шуазі, щоб зустрітися біля ліцею з подругою дитинства.
- Не треба занадто копирсатися в минулому. Не знаю, чи справді варто було давати вам це досьє… А ви після того бачили ту дівчину? У якої було

читати