Завантажити

зберігають в архівах, є такими ж неповними, але, зізнаюсь, вони мене розчарували. До того я вірив, що їхні картотеки таїли найдрібніші подробиці нашого життя, всі наші жалюгідні таємниці, і що ми залежали від їхньої ласки і від їхнього мовчання. Але що вони справді знали про нас, про мене й тебе, окрім тих двох мимовільних пострілів і тієї примарної смерті? На допиті, протокол якого я підписав, додавши „з моїх слів записано вірно”, я їм про тебе майже нічого не сказав. Про себе теж. Я сказав їм, що ми познайомилися недавно через одного марокканського студента, в університетському містечку, і що ти збиралася записатися на навчання в університет, на вулиці Сансьє. І що ми бачилися менше трьох місяців, буваючи у Латинському кварталі і на Монпарнасі, серед старанних студентів і старих кучерявих художників у велюрових куртках, яких було повно у цих зонах. Ми ходили в кіно. До книгарень. Я навіть уточнив, що ми робили довгі прогулянки по Парижу і по Булонському лісу. Я відповідав на запитання, у тому кабінеті на набережній Жевр, і слухав клацання друкарської машинки. Лангле друкував сам, двома пальцями. Так, ми тинялися по кафе на буль’Міш і, оскільки грошей у нас було мало, ходили до студентських їдалень. І коли він запитав: „Як ви проводили час?”, щоб, як він казав, „точніше окреслити наші особистості”, я повідомив йому інші подробиці: ми бували у кіноклубі на вулиці Ульм і навіть збиралися записалися до товариства „Музична молодь Франції”. Коли він почав розпитувати мене про Агхамурі і готель „Унік”, я відчув, що це слизька тема. Ми познайомилися з Агхамурі у кафетерії університетського містечка. Справді, я вважав його просто студентом. До того ж, ми кілька разів зустрічалися біля будинку університету на вулиці Сансьє, після його занять. Ні, я й гадки не мав, що він пов’язаний з „марокканськими спецслужбами”. Врешті-решт, це нас не стосується. А готель „Унік”? Ні, ні, зовсім не Агхамурі привів нас туди. Просто мені хтось сказав, що в готелі „Унік” вам давали кімнату, навіть якщо ви неповнолітній, а я якраз був неповнолітнім. Ось чому ми брали там кімнату, час від часу, з моєю подругою. Я помітив, що Лангле не надрукував цю відповідь і що мої вигадки, здавалося, були йому байдужими.
„Отже, як я розумію, Галі Агхамурі не знайомив вас і вашу подругу, з вищезгаданими Дювельзом, Марсіано, Шастаньє і Жоржем Б. на прізвисько Рошар?
- Ні, - відповів я.
Клацаючи на машинці, двома вказівними пальцями, він повторював після мене те, що я сказав: „Вищезгаданий Агхамурі, Галі, не знайомив мене з вищезгаданими Дювельзом, Марсіано, Шастаньє і Рошаром. Ми тільки бачилися з ними у холі готелю”. Потім він усміхнувся мені і знизав плечима. Може, він думав, як і я: всі ці незначні подробиці насправді глибоко нас не зачіпають. Вони скоро нічого не важитимуть у нашому житті. Він надовго замислився, склавши руки, за друкарською машинкою, й опустивши очі, і мені здалося, що він про мене забув. І, лагідним голосом, не дивлячись на мене, він сказав: „А ви знаєте, що ваша подружка два роки тому біла ув’язнена у „малій тюрмі”, на вулиці Рокет. І потім усміхнувся мені, знову. У мене защемило серце. „Але справа була не дуже тяжкою… Тільки вісім місяців…”, і він передав мені аркуш, який я старався дуже швидко пробігти очима, бо він тримав його у руці, а я боявся, що не встигну дочитати. Рядки і слова стрибали перед очима: „…крадіжки у багатьох магазинах розкішних товарів… була затримана, авеню Віктора Гюго при спробі винести сумочку з крокодилячої шкіри… „Я заходила до магазину без сумки. Я вибирала сумку і виходила з нею, ніби вона моя. Те ж я робила з манто…”.
Він не дав мені можливості дочитати і поклав аркуш собі на стіл. Здавалось, йому стало ніяково, що він показав мені такий документ… „Це не так і страшно, - повторив він. - Пустощі… клептоманія… Ви знаєте, як пояснюють клептоманію?” – я здивувався, що допит раптом переходить у звичайну бесіду, маже дружню, між нами – „брак уваги і ласки… Ви крадете те, що інші не спромоглися дати вам. Їй бракувало ласки?”. Він дивився на мене великими синіми очима і мені здавалося, що він хотів прочитати мої думки і це йому вдавалося.
„Правда, тепер вона пов’язана з набагато серйознішою справою… Це сталося три місяці тому… якраз перед вашим знайомством… Вбивство”.
Здається, я раптом зблід, бо його невідривний погляд тепер виражав неспокій. Було схоже, що він підстерігає мене.
„Звичайно, це можна вважати й нещасним випадком… Невмисний постріл…”.
Млявим рухом він вставив до машинки чистий аркуш і запитав: „Чи ваша подруга розповідала, по секрету, про вечірку, яка мала місце у вересні, на квартирі у будинку 46-біс, набережна Генріха IV, у Парижі?”.
Я дав заперечну відповідь і знову слухав клацання машинки. Потім нове запитання: „Чи пояснювала вам ваша подруга, чому вона часто міняла ім’я і прізвище?” Я такого не знав, але якби довідався про це раніше, то не так уже й здивувався б. Я теж змінив ім’я і підробив дату народження, зістаривши

читати