Завантажити

себе на пару років, необхідних, аби вважатися повнолітнім. У всякому разі, я знав її тільки під іменем „Денні”. Поки він друкував мою відповідь, я називав йому це ім’я по буквах, пригадуючи, як сам неправильно написав його, під час нашої першої зустрічі.
„Чи вона давала про себе знати відтоді, як зникла і чи є у вас припущення щодо того, де вона може тепер перебувати?”.
Від цього запитання на мене війнуло таким сумом, що я не зміг вимовити й слова. Він сам відповів, замість мене, стукаючи по клавішах машинки, двома пальцями: „Моя подруга не давала про себе знати відтоді, як вона зникла і я припускаю, що вона виїхала за кордон”.
Він урвав сам себе:
- А вона ніколи не говорила вам про мадам Дорм?
- Ні.
Він трохи поміркував і провадив, уголос, і далі друкуючи двома пальцями:
- …виїхала за кордон, можливо, разом із вищезгаданою Мере Елен, на прізвисько „Мадам Дорм”.
Він голосно зітхнув, наче позбувся марудної справи. Він простягнув мені аркуші:
- Підпишіть отут.
Мені теж полегшало, що допит скінчився.
- Це рутинне слідство, яке тягнеться вже кілька місяців, - сказав він мені, ніби щоб заспокоїти. – Цю справу, скоріше за все, закриють… Мертвий, так би мовити, помер природною смертю, у себе вдома. Я сподіваюся, що для вас це не матиме ніяких наслідків. Хоча, хто зна…”.
Я підбирав якийсь люб’язний зворот, перш ніж попрощатися.
- Ви завжди друкуєте показання на машинці? – спитав я. – Здається, раніше, все це писалося від руки.
- Це правда. І більшість інспекторів у ту епоху мали дуже гарний почерк. І укладали документи бездоганною французькою мовою.
Він вів мене по коридору і ми разом зійшли сходами. Перш, ніж попрощатися, коли вже через розчинені двері було видно Сену, він сказав:
- Ви теж, наскільки я зрозумів, пишете. Від руки?
- Так. Від руки.

*

Тюрму „Петіт-Рокет” зруйнували. На її місці тепер сквер. Коли мені було років двадцять, я часто бував тут у такого собі Адольфо Камінського – фотографа, який жив у одному з великих будинків, на цій вулиці, напроти тюрми. З його вікон було видно її восьмикутну будівлю з шістьома вежами. Це було якраз тоді, коли вона була там ув’язнена, але я цього не знав. Якось уночі, я чекав біля воріт тюрми, напроти будинку Камінського, і мене нарешті пустили. Мене провели у залу для побачень. Я сів біля скляної перегородки, а ти була по інший бік. Я щось говорив тобі і, здавалося, ти розуміла, але коли ти ворушила губами, і навіть притулялася лобом до скла, я не чув твого голосу. Я питав у тебе: „Хто така мадам Дорм? Мертвий привид з набережної Генріха IV? Людина у будинку з подвійним виходом, до якої ти часто ходила, а я чекав тебе?”. За рухом твоїх губ я бачив, що ти відповідаєш мені, але скло заглушувало твій голос. Скло беззвучного акваріума.
Я згадую, як ми часто гуляли в Булонському лісі. Це було під вечір, у ті дні, коли я чекав її позаду будинку, що на авеню Віктора Гюго. Я ніколи не дізнаюся, чому вона виходила там, а не через головний вхід, ніби остерігалася на когось натрапити, в такий час. Ми йшли по авеню до кварталу Мюет. Коли ми підходили до озер, я відчував, як тягар спадає з плеч. Вона теж, бо вона казала, що добре було б, якби ми жили в одному з цих будинків, на межі лісу. Нейтральна зона, відрізана від усього, серед кількох сусідів, мову яких ми б навіть не розуміли і тому не було б потреби розмовляти з ними й відповідати на запитання. Ми нікому нічого не були б винні. І, врешті-решт, ми забули б про чорні плями на карті Парижа – тюрму „Петіт-Рокет”, готель „Унік”, квартиру на першому поверсі з убитим, всі ці недобрі місця, через які і ти, і я, мали невпевнену ходу.
Якось під вечір, у жовтні, було вже темно і навколо стояв запах жовтого листя, мокрої землі і стайні, ми йшли вздовж оранжереї і дійшли до ставка Сен-Джеймс. Ми сіли на лаву. Я бідкався через рукопис, забутий у сільському маєтку. Вона сказала мені, що ми більше не зможемо туди поїхати. Це небезпечно. Вона не пояснила, у чому полягала ця небезпека. Вона лишила собі ключі від будинку, як і ключі від квартири на авеню Фелікса Фора, хоча їх уже давно слід було повернути. Я навіть підозрював, що вона зробила собі дублікати, потай від господарів. Вона боялася, щоб нас там не заскочили, як злодіїв.
- Не сумуй, Жане. Ми так чи інакше знайдемо твій рукопис.
І вона додала, що я даремно журюся. Досить покопирсатися у скринях букіністів, на набережних, і знайти якийсь старий роман, що його нечисленні читачі вже давно померли, а нині живі просто не підозрюють про його існування. І переписати його. Від руки. І сказати, що ти його автор.
- Як тобі моя ідея, Жане, а?
Я не знав, що їй сказати. Я пригадував перше речення мого рукопису: „Мені доведеться повернутися до періоду своєї молодості, коли мене називали псевдо-лицарем Уорвікським…”. Я думав, що завдяки чорному записнику можна буде заново написати й поправити втрачені сторінки.

читати