Завантажити

лагідним і таємничим звучанням: Ретіф де Ла Бретон.
- Жане… Я хочу в тебе запитати…
Ми йшли через оту площу, де набережна ширшає, там посередині було розставлено столики, а баки з рослинами позначали межі тераси кафе. Того вечора над столиками були парасолі. Неначе літня ніч у портовому містечку, десь на Півдні. Легіт розмов.
- Жане… Що б ти сказав, якби я вчинила щось дуже страшне?
Признаюсь, це запитання не сполохало мене. Може, завдяки відстороненому тону, яким вона промовила ці слова, неначе цитуючи слова пісні чи строфу вірша. І завдяки отому „Жане, що б ти сказав…” у пам’яті спливли рядки „…Скажи-но, Блезе, чи ми тепер далеко від Монмартра?”
- Що б ти сказав, якби я когось убила?
Мені здалося, що вона жартує і говорить так тільки тому, що завжди читала детективи. Це все, що вона читала. Мабуть, в одному з тих романів якась дівчина ставила таке ж питання своєму нареченому.
- Що б я сказав? Нічого.
Сьогодні моя відповідь була б такою ж. Чи маємо ми право судити тих, кого любимо? Адже ми їх любимо за щось таке, що не дозволяє нам їх судити. Хіба не так?
- Точніше, не зовсім убила… А просто нещасний випадок…
- Це вже краще.
Здається, її засмутила ця відповідь і мені знадобилося немало років, щоб усвідомити її холодність і ненавмисну й невдалу іронію.
- Так… нещасний випадок… це сталося ніби само собою…
- Сліпа куля, - сказав я.
Я відразу подумав про постріли з револьвера. І я не помилився, бо вона сказала:
- Ти правий… сліпа куля…
Я засміявся. Вона подивилася на мене з докором. І стисла мою руку.
- Досить про сумне… Мені вчора наснилося щось погане… ніби я в якійсь квартирі, і я стріляю в якогось типа, для захисту… потворний тип з важкими повіками…
- З важкими повіками?
- Так…
Ймовірно, вона ще блукала своїм сном. Але це мене не бентежило. Зі мною самим часто таке бувало: деякі сни – скоріше, кошмари, – не відстають від вас упродовж цілого дня. Вони чіпляються за ваші звичні рухи, і хоч ви й сидите із друзями, на сонці, на терасі кафе, вони не полишають вас і прилипають шматками до вашого реального життя, мов якесь відлуння чи шумовиння, яких вам не щастить позбутися. Іноді таке сум’яття приходить від недосипання. Я збирався це їй сказати, щоб утішити. Ми дійшли до церкви Сен-Жюльєн-ле-Повр. Перед американською книгарнею було розставлено стільці і лави, як на терасі кафе, і на них сиділо з десяток людей, слухаючи джаз, що долинав з книгарні.
- Посидьмо разом з ними, - сказав я їй. – І ти забудеш поганий сон.
- Ти думаєш?
Але ми пішли далі, вже не пригадую, яким шляхом. Пам’ятаю тихі авеню, де верховіття платанів змикалось над нами зеленим склепінням, кілька світлих вікон на фасадах, Бельфорський лев на чатах, який дивиться на південь. Вона звільнилась від поганого сну. Ми присіли на крутих сходах, що ведуть до вулиці Од. Десь жебоніла вода. Вона наблизила своє обличчя до мого.
- Не зважай на те, що я сказала… Це нічого не міняє… Все точно, як раніше.
Літня ніч, бриніння води десь у фонтані чи на каскаді, сходи, прокладені у товщі муру, над якими шелестіло листя крон… Все було безтурботним і я був певен, що перед нами відкривалися лінії втечі в майбутнє.

*

Не часто доводиться знову бувати у південних кварталах. Ця зона нарешті стала внутрішнім, уявним пейзажем, і вже починаєш дивуватися, що такі назви, як Томб-Іссуар, Ґласьєр, Монсурі, замок Білої королеви, існують насправді, позначені словами, на плані Парижа. Я жодного разу не бував знову на вулиці Од. Хіба що у снах. Там я бачу її у різні пори року. З вікна моєї колишньої кімнати вона під снігом, але з боку авеню, де круті сходи у товщі муру – там завжди літо.
Але я часто проїжджав у машині набережною Генріха IV, дорогою на Ліонський вокзал. І кожного разу щось ворушилося у серці й мене огортав неспокій. Якогось вечора з вокзалу я взяв таксі і сказав водію зупинитися перед № 46-біс, ніби я когось чекаю. Я не зводив очей з входу до брами. Я колись заходив до неї, у липні. І тепер, цього вечора, був липень. Я пробував порахувати роки. Через якийсь час водій запитав:
- Ви впевнені, що хтось прийде?
Я сказав йому почекати хвилину. Коли я підійшов до дверей, то помітив справа клавіатуру домофона. Його не було, у ту епоху. Я навмання набрав чотири цифри і літеру Д. Двері не відчинилися. Я повернувся у таксі.
- Ви забули код? То як, чекаємо ще?
- Ні.
Часом, у снах, я знаю код і мені навіть не доводиться штовхати важкі двері брами. Тільки-но я натискаю на літеру Д, як двері автоматично відчиняються і так само зачиняються за мною. Просторий коридор освітлено денним світлом, що ллється зі скляного даху, в глибині. І от я вже біля інших дверей, що ведуть до квартири на першому поверсі, зі світлого масивного дерева, що їх мала відкрити мадам Дорм, того липневого вечора, з Денні. Я мить чекаю, перш ніж подзвонити. На дверях

читати