Завантажити

букіністичній полиці роман у брудній червоній палітурці, під назвою „Кінець мрій”. Книгар, за прилавком, поклав книгу до білої поліетиленової торбинки і простягнув її мені, коли до книгарні ввійшла жінка. Вона не зачинила за собою засклені двері, ніби не збиралася затримуватися. Мулатка, мого віку, висока, у старому пальті іржавого кольору, пояс якого звисав з обох боків. У руках у неї була господарська сумка. Вона підійшла до нас і поставила сумку на прилавок.
- Ви купуєте книги?
Вона поставила запитання різко, з акцентом старих паризьких околиць.
- Залежно які, - відповів книгар.
- Мене попросила літня пані… Я працюю у неї...
Вона почала діставати з сумки книги – мистецькі альбоми, видання з серії „Плеяда”… За одну з книг зачепилися кольє з брошкою і вона поклала їх назад до сумки. Вона робила це різкими рухами і у неї випало кілька банкнот. Вона підібрала їх і запхала до кишені пальта.
- Ця літня пані живе неподалік? – запитав книгар.
- Ні… Ні… Вона живе у XVII районі. Моя хазяйка.
- Тоді дайте мені її адресу, - сказав книгар.
- Навіщо вам адреса?
Вона раптом стала агресивною. Кольє, брошка, гроші між книгами наводили на думку про крадіжку, поспіхом. Книги стосом лежали на прилавку.
- То вони вас не цікавлять?
- Не зараз, - відповів книгар.
Вони роздратовано кидала їх, одну по одній, у сумку. Книгар дивився на обкладинки, ніби шукав на них плями крові. Може, він думав, що вона вбила літню пані, яку називала „хазяйкою”.
Жінка знизала плечима і вийшла, не зачинивши двері. Доки вона не зникла, я рушив за нею.
Як тільки я побачив її, у книгарні, я подумав, що це перевтілення Жанни Дюваль, чи сама Жанна Дюваль. Висока статура, паризький акцент і сумка, куди вона поскидала книги, прикраси, гроші – все це відповідало тим нечисленним епізодам, які я вичитав про неї і які занотував у чорному записнику. Вона йшла метрів за десять попереду і трохи кульгала. Я міг її наздогнати, але вирішив придивитися до неї, на відстані, щоб краще переконатися, що це вона. Пояс звисав з пальта на обидва боки, сумка була у лівій руці, і через її вагу вона трохи хилилася набік. Ліхтарі на фасадах будинків, були ті ж, що і у ХІХ столітті, і вони ледь освітлювали її. Я боявся, що втрачу її з поля зору. На Одеонському перехресті вона рушила до метро. Я пішов швидше. Коли вона почала спускатися сходами, я гукнув:
- Жанно…
Вона обернулася. Вона кинула на мене стривожений погляд, ніби заскочена на гарячому. Якусь мить ми стояли непорушно і дивилися одне на одного. Я хотів підійти, провести її до поїзда, понести їй сумку. Але не міг зрушити з місця. Ноги налилися свинцевим тягарем, як часто у снах. Вона швидко рушила сходами вниз. Вона, мабуть, боялася, що я її переслідуватиму. Може, вона прийняла мене за поліцейського в цивільному. Схвильований, я сів біля пам’ятника Дантону. Вона сказала, що її „хазяйка” живе у XVII районі. Справді, це збігалося з останнім свідченням про неї, яке я знайшов. Дата її смерті так і лишилася невідомою і я сумнівався, що вона взагалі померла. Втім, навіть дата її народження була невідомою. Її тінь досі снувала у різних кварталах Парижа. Останній очевидець, який її упізнав, бо жив неподалік, заявив, що вона мешкала у № 17 на вулиці Соффруа. Це справді у глибині XVII району. Довгий переїзд на метро. Після Одеону вона зробить пересадку на станції Севр-Бабілон. Потім на Сен-Лазар. Вона вийде на станції Брошан. Я обіцяв собі якось піти на вулицю Софруа. Принаймні, це був туманний орієнтир. Але я не міг розповісти стільки ж, скільки знав на тему Жанни Дюваль, про людей, які траплялися мені у ближчий період часу, ніж її епоха, і про яких я робив нотатки, як і про неї, у своєму чорному блокноті. Я не знаю, чим вони скінчили. Здається, що ті, кого Денні називала „мазурики з готелю „Унік”, вже померли, у всякому разі, „Жорж”, він же Рошар, як і Поль Шастаньє. У мене менше певності щодо Дювельза і Жерара Марсіано. Про Агхамурі я також відтоді нічого не чув. І Денні зникла без сліду. Проте, на останній сторінці чорного записника у мене були занотовані деякі подробиці, які я пригадав, і які могли б вивести мене на її слід. Я доповнив їх іншими фактами, доти мені невідомими, про які довідався, гортаючи сторінки досьє, отриманого від Лангле. Однак, дальші пошуки виявилися марними і я невдовзі їх покинув. Я вже не заколисував себе різними ілюзіями. Все це, рано чи пізно, порине в забуття.

*

Відтоді як я почав писати оці сторінки, я думаю, що засіб проти забуття все ж існує. Треба йти у певні зони Парижа, де ви не були вже років тридцять, сорок, і пробути там весь полудень, ніби на чатах. Можливо, люди, про яких ви думали і не знали, що з ними тепер, з’являться з-за рогу чи в кінці алеї в парку, чи вийдуть з одного з тих будинків, збудованих у тихих завулках, які в Парижі називають „сквер” або „вілла”. Вони й далі живуть там своїм таємним життям, можливим тільки у таких тихих місцях,

читати