Завантажити

навіщо, не думаю, що я зміг би до ладу пояснити. Але сьогодні я розумію краще: мені були потрібні орієнтири – назви станцій метро, номери будинків, родоводи собак, ніби я боявся, що з миті на мить люди і речі кудись подінуться чи зникнуть, і мені хотілося зберегти хоч якість ознаки їх існування.
Кожного вечора я знав, що приблизно за чверть до десятої вона промовить зі сцени:
- Ми, здається, так мало важили в її житті…
І коли я пишу це речення сьогодні, через півстоліття, чи навіть через століття – я вже збився з ліку літ, – я на мить забуваю про відчуття порожнини, яке мене повсякчас оповиває. Таксі щовечора, о восьмій, щоб не запізнитися до підйому завіси, тепле пальто через зимовий холод і сніг, повсякденні жести, що розчинились у повітрі, театральна п’єса, яку більше ніхто не побачить, давно затихлі сміх і аплодисменти і сам театр, якого вже немає… Ми, здається, так мало важили в її житті… У понеділок увечері, коли театр не працював, в її вікні горіло світло і мені було спокійніше. У деякі вечори я лишався один у нашому невеликому будинку. У мене часом було враження, що я втрачаю пам’ять і я вже не розумію, навіщо я там. Доки не поверталася Денні.







Ми з нею йшли через район мого дитинства, вулицями, які я зазвичай обминав, бо стільки болісних спогадів тут лишилося, але тепер вони мені були зовсім чужими й байдужими, адже настільки вони змінилися. Ми проминули готель „Руаяль Сен-Жермен” і наближалися до готелю „Таранн”. Я побачив, як з нього виходить письменник, яким я захоплювався і один з віршів якого називався „Денні”. Позаду пролунав чоловічий голос: „Жак!..” і він обернувся. Він з подивом глянув на мене, бо вирішив, що це я гукаю його на ім’я. Я думав скористатися цим збігом, підійти і потиснути йому руку. І спитати, чому він назвав вірш „Денні”, і чи він теж знав дівчину з таким іменем. Але я не наважився. Хтось підійшов до нього, знову називаючи його „Жак…”, і він зрозумів, що помилився. Здається, він навіть усміхнувся мені. Обидва, перед нами, рушили бульваром у бік Сени.
- Треба було привітатися з ним, - сказала Денні. Вона вже була готова підійти до нього замість мене, але я її стримав. І потім, уже було пізно, вони зникли з поля зору, повернувши ліворуч на бульвар Распай. Ми розвернулися і знову опинилися перед готелем „Таранн”.
- Чому б тобі не лишити йому записку з проханням про зустріч? – сказала Денні.
Але ні. Наступного разу, як він мені стрінеться, я поборю нерішучість і потисну йому руку. На жаль, він мені більше так і не трапився і по десятках років я довідався від одного з його друзів, що, коли ви потискували йому руку, він дивився на вас млявим поглядом і питав: „П’ять пальців, як завжди?”. Так, часом життя монотонне й буденне, як сьогодні, коли я пишу ці сторінки, щоб знайти напрямок втечі й проскочити у розрив часу. Ми сиділи на лаві між зупинкою таксі і готелем „Таранн”. Наступного року я довідався, що майже на цьому місці було скоєно злочин, зовсім поряд. До машини запросили сісти – нібито до поліцейської машини, – марокканського політика, але це було викрадення, злочинне. І ім’я „Жорж”, того самого „Жоржа”, що часто з’являвся в готелі „Унік”, було в газетах, вони писали, що саме він організував викрадення і я весь час очікував, що натраплю і на імена Поля Шастаньє, Дювельза, Жерара Марсіано і Агхамурі, думку якого про цю подію я дуже хотів би почути. Але це водночас викликало у мене страх, бо я пригадував фразу, яку він вимовив отого вечора, коли ми сиділи в кафе, біля театру „Лютеція”: „Ми як прокажені. Від нас можна заразитися проказою…”. Якогось дня я зайшов у телефонну кабіну, далеко на заході міста, біля Отея. І така відстань трохи мене заспокоювала. Мені здавалося, що готель „Унік” лишився в іншому місті. Я набрав номер гуртожитку для марокканців в студентському містечку, який Агхамурі дав мені під час нашого знайомства з Денні і який я переписав до чорного блокнота: POR 58-17. Хоча навряд він і досі мав там кімнату. Я почув свій приглушений голос:
- Покличте, будь ласка, месьє Агхамурі.
На хвильку запала тиша. Я мало не повісив трубку. Голова йшла обертом і я був, як людина, яка може втекти, але замість цього кидається назустріч небезпеці.
- Хто його запитує?
Чоловік поставив запитання холодним тоном, як інспектор з префектури поліції.
- Знайомий.
- Я запитую ваше прізвище, месьє.
Я мало не піддався запамороченню і мало не назвав прізвище, ім’я, адресу. Я вчасно похопився.
- Трістан Корб’єр.
Тиша. Мабуть, він записував.
- А навіщо він вам потрібен?
- Я просто хочу з ним говорити.
Я теж сказав це холодним тоном, ще холоднішим, ніж у нього.
- Галі Агхамурі вже не проживає у будинку Марокко. Ви мене чуєте, месьє? Ви мене чуєте?
Тепер я мовчав. І відчував, на іншому кінці лінії, розгубленість того чоловіка, і навіть його тривогу, через моє мовчання. Я повісив трубку.

читати