Завантажити

тисячі безіменних тварин. І від усього цього лишився тільки пустир і, ще не на довго, імена стерв’ятників і зарізяк на недоруйнованих стінах. І я заніс їх прізвища до блокнота. Навіщо? Краще було б відшукати імена ста дівчат із сирітського будинку, при якому була лікарня, що існувала тут набагато раніше від шкіряних складів.
- Ви зовсім зблідли. Вам погано?
Перед мною стояв Агхамурі. Я не помітив, як він підійшов від будинку університету. На ньому було бежеве пальто, у руках – чорний портфель. Я ще був поглинутий думками про свої записи. Він сказав, із несміливою усмішкою:
- Ви ж мене впізнаєте?
Я мало не показав йому прізвища, які я занотував, але в ту епоху у мене було відчуття, що люди починали ставитися до вас з недовірою, коли бачили, що ви щось там собі пишете, на самоті, у своєму кутку. Вони, без сумніву, боялися, що ви у них щось вкрадете – їхні слова чи уривки з їхнього життя.
- Лекція була цікава?
Я сам ніколи не був студентом і уявляв його собі не інакше, як у класі, як у школі, як він відкриває парту, щоб дістати підручник граматики і зошит для вправ і вмочає перо в чорнильницю.
Ми йшли через пустир, обминаючи калюжі. Його бежеве пальто і чорний портфель підживлювали мою підозру, що він ніякий не студент. Скоріше скидалося, що він іде на ділову зустріч у холі якогось женевського готелю. Я припускав, що ми підемо, як завжди, до кафе на площі Монж, але ми рушили в інший бік, до Ботанічного саду.
- Ви не проти, щоб ми спокійно поговорили, під час прогулянки?
Він говорив вільним, дружнім голосом, але я здогадувався, що йому трохи ніяково, він старанно добирав слова і ніби чекав, доки ми відійдемо подалі, де нам не зустрінеться ніхто зі знайомих. І, справді, перед нами простягалася вулиця Кюв’є, безлюдна й тиха, аж до Сени.
- Я хотів вас застерегти…
Він сказав це так, ніби то були дуже важливі слова. Потім замовк. Може, в останній момент, він не наважувався говорити далі.
- Застерегти від чого?
Я поставив запитання дуже різко. Хоч я і „тримався осторонь” – як казав Поль Шастаньє, – я ніколи не довіряв порадам інших. Ніколи. І вони щоразу були здивовані – і розчаровані, – бо перед тим я їх завжди уважно слухав, з широко відкритими очима слухняного учня й порядного молодого чоловіка. Ми йшли повз невеликі будинки, що стояли вздовж Ботанічного саду. Здається, тієї частини саду, де був звіринець. На вулиці було дуже мало світла, і з глибини цією от-от мало почутися гарчання тигрів.
- Я мав попередити вас раніше. Мова про Денні.
Я повернувся до нього, але він тримав голову високо і прямо. Я подумав, що він уникав мого погляду.
- Я познайомився з Денні в університетському містечку… Вона шукала можливість отримати кімнату і навіть позичити у когось студентський квиток…
Він говорив повільно, ніби прагнув поступово і якомога ясніше розтлумачити дуже заплутану тему.
- Мені завжди здавалося, що хтось порадив їй звернутися саме до мене. Інакше їй би не спало на думку шукати житло саме в студентському гуртожитку.
Я теж не раз думав, як така дівчина, як Денні, взагалі могла знати про існування університетського містечка. Я поставив їй це запитання якогось вечора, коли ми разом ішли на пошту по листа. „Ти ж знаєш, - відповіла вона, - що я приїхала до Парижа на навчання”. Так, але на якому факультеті?
- Завдяки другу з гуртожитку для студентів з Марокко я виклопотав їй кімнату і дістав студентський квиток … На ім’я моєї дружини….
Але чому на ім’я своєї дружини? Він зупинився.
- Вона боялася користуватися своїми документами… Коли мені довелося вибиратися зі студентського містечка, вона не схотіла там лишатися. Я її познайомив із отими, з готелю, на Монпарнасі… Здається, вони зробили їй документи…”.
Він схопив мене за руку і потягнув на інший бік. Я здивувався, навіщо треба було раптом переходити вулицю. Перед тим ми зупинилися біля невеличкого будинку і він мабуть злякався, що його слова хтось почує з вікна. По цей бік ризику не було. Ми йшли вздовж паркану винного оптового ринку, зануреного в темряву і там було ще безлюдніше й тихше, ніж на вулиці.
- А навіщо, - запитав я, - їй знадобилися підроблені документи?
Мені здавалось, що це марення. Таке часто траплялося зі мною в ту епоху, особливо, як смеркне. Втома? Чи дивне відчуття дежа-вю, яке вас огортає, можливо, через недосипання? І тоді у вас у голові все переплітається – минуле, теперішнє, майбутнє, і різні зрізи часу накладаються один на одного, як при повторній експозиції того ж кадру. І навіть сьогодні вулиця Кюв’є здається мені відокремленою від решти Парижа, наче вона десь у незнайомому провінційному місті, і мені дедалі важче повірити, що чоловік, який ішов поряд, справді колись існував. Я знову чую свій голос, далеким відлунням: „А навіщо їй знадобилися підроблені документи?”.
- Але ж її справжнє ім’я – Денні? – спитав я у Агхамурі удавано байдужим тоном, настільки я боявся того, що він мені на

читати