Завантажити

приїзду до Парижа. Не на довго. Кілька місяців. Я зразу відчув її небажання уточнити, з якої провінції чи з якої країни вона приїхала. Якось вона сказала: „Коли я висадилася в Парижі, на Ліонському вокзалі…”, і ця фраза, мабуть, мене вразила, бо я заніс її до чорного записника. Вона рідко повідомляла про себе такі точні дані. Це було того вечора, коли ми рушили на пошту на вулиці Конвенту, але набагато пізніше, ніж зазвичай. Коли ми підійшли, вже майже смерклося і вона мала зачинятися. Потім ми опинилися в кафе. Гарсон, який напевне знав її відтоді, як вона мешкала в цьому районі, приніс, хоч вона й не просила, чарку Куантро. Вона прочитала листа і запхала його до кишені.
„Коли я висадилася в Парижі, на Ліонському вокзалі…”. Вона розповіла, що того дня вона сіла в метро. Після численних пересадок вона дісталася сюди, на станцію Бусіко. І вона показувала мені, крізь вітрину кафе, на вхід до станції. Вона спочатку помилилася була при пересадці і опинилася на станції Мішель-Анж-Отей. Я уважно слухав, знаючи її звичку уникати точних запитань: вона міняла тему розмови, ніби згадувала щось інше і, здавалося, вже не чула, що у неї питають. Хоч я й поцікавився: „І тебе ніхто не зустрічав на Ліонському вокзалі, того дня?” – „Ні, ніхто”. Її пустили пожити у невеличку квартиру, тут зовсім поруч, на авеню Фелікса Фора. Вона жила там кілька місяців. До студентського містечка. Я опускав очі. Необережне слово, настійливий погляд – і вона могла замовкнути. „Зараз я тобі покажу будинок, де я жила”. Мене здивувала ця пропозиція, а ще більше сумний голос, наче вона жалкувала, що переїхала з цього місця. Раптом вона поринула у свої думки. Так, у ту мить вона скидалася на людину, яка хотіла б повернутися назад, зрозумівши, що пішла не тим шляхом. Вона поклала листа до кишені. Насправді, єдиним, що поєднувало її з цим кварталом, лишилася пошта з листами „до запитання”.
Того вечора ми йшли вулицею Конвенту, у бік Сени. Пізніше теж, двічі чи тричі, ми проходили тим же шляхом, коли їй треба було на авеню Віктора Гюго, а перед тим, пополудні, ми спочатку разом пішли на пошту, де вона забрала традиційного листа. Дорогою вона показала мені церкву Сен-Крістоф у районі Жавель, куди вона час від часу заходила, за її словами, щоб поставити свічку, і не тому, що вона вірила в бога, а скоріше з забобону. Це було як тільки вона приїхала до Парижа. Через це я завжди відчував особливу ніжність до цієї цегляної церкви, і навіть сьогодні мені кортить піти до неї і теж поставити свічку. Але навіщо?
Того вечора, на набережній Сени, ми не сіли в метро на станції Жавель, як щоразу, коли вирушали на правий берег. Ми розвернулися і знову пішли вулицею Конвенту. Їй дуже хотілося показати мені будинок, де вона жила. Біля кафе ми повернули на авеню і пішли правим тротуаром. Коли ми були поблизу будинку, вона сказала: „Я покажу тобі квартиру… В мене зберігся ключ”. Вона напевне все запланувала, бо взяла ключ з собою. Вона додала, глянувши на темне вікно помешкання консьєржки: „Її в такий час немає вдома. Але все одно краще не шуміти”. Вона навіть не засвітила світла на сходах. Все одно там трохи було видно завдяки тьмяному освітленню першого поверху. Вона спиралася на мою руку і ми піднялися сходами, притиснувшись одне до одного, і мені на думку спало слово, яке здавалося мені смішним - „крадькома”. У темряві вона відімкнула двері, а потім тихо зачинила їх за нами. Вона намацала вимикач і жовтувате світло залило передпокій. Вона попередила, що говорити треба тихо і більше не вмикати світла. Відразу, праворуч, прочинені двері, вона сказала, що це була її кімната. Вона повела мене далі коридором, куди проникало світло передпокою. Ліворуч кімната, де стояли стіл і буфет. Їдальня? Праворуч - „салон”, якщо судити з дивана і заскленої шафи з фігурками зі слонової кістки. Оскільки завіси було запнуто, вона ввімкнула лампу на маленькому столику. Вона світилася таким самим жовтим світлом. Далі спальня з великим ліжком з мідними перекладинами і шпалери з небесно блакитними мотивами. На одному з нічних столиків стос книг. Я раптом злякався, що зараз клацнуть вхідні двері і люди, які тут живуть, заскочать нас у своїй квартирі. Вона одна за одною висувала шухляди і щось шукала. Час від часу діставала якісь папери і ховала собі в кишеню пальта. А я, я стояв, завмерши, і дивився на неї, чекаючи, що клацнуть двері. Вона відчинила одну зі стулок дзеркальної шафи напроти ліжка, але полиці були порожні. Вона зачинила її. „А точно ніхто не прийде?” – тихо запитав я у неї. Вона знизала плечима. Вона дивилася назви книг на нічному столику. Вона взяла одну з них, з червоною обкладинкою, і теж запхала до кишені. Мабуть, вона знала тих, хто тут жив, бо ключ від квартири був тим самим. Вона вимкнула лампу на тумбочці і ми вийшли з кімнати. В кінці коридору жовте світло з передпокою і з вітальні підкреслювало старомодність квартири - буфета з темного дерева, статуеток зі слонової кістки, вичовганих килимів. „Ти знаєш людей, які тут живуть?” – запитав я. Вона

читати