Завантажити

студентський гуртожиток, корпус Сполучених Штатів, тоді як вона не була ні студенткою, ні американкою? Проте, врешті-решт, справжня зустріч двох людей, це навіть коли вони не знають одне про одного нічого, навіть вночі, у готельній кімнаті. „А все таки дивні люди, - сказав я їй, - збираються у „66”. Добре, що не було перевірки документів”. Так, всі ці люди навколо нас, що гомоніли під сліпучим світлом, яким чином вони опинилися в такий пізній час у такому провінційному Латинському кварталі? „Ти ставиш зайві питання”, - тихо сказала вона. Годинник відбивав чверті години. Собака гавкнув. Мені знову здалося, що я далеко від Парижа. Мені навіть учувся, якраз перед світанком, неначе стукіт копит, що віддаляється. Сомюр? Багато років по тому, у пообідній час я блукав навколо Валь-де-Грас і спробував знайти цей готель. У чорному блокноті немає ні адреси, ні назви вулиці, наче ми уникаємо занотовувати заповітні моменти нашого життя, бо боїмося, що, опинившись на папері, вони перестануть нам належати.







У кабінеті на набережній Жевр отой Лангле спитав у мене: „Ви знімали кімнату в готелі „Унік”? Він запитав це ніби між іншим, ніби вже знав відповідь і очікував від мене простого підтвердження. „Ні. – І ви часто бували у „66?”. Тепер він пильно дивися мені у вічі. Я здивувався, що він сказав „66”. Дотоді я думав, що тільки Денні так називала це кафе. Мені самому траплялося давати якимось кафе інші назви, назви старого Парижа, і казати: „Зустрінемось у Тортолі” або „О дев’ятій у „Канкальській скелі”.
„66”? Я зробив вигляд, що копирсаюся в пам’яті. Мені знову почулося, як Денні каже глухим голосом: „Ти вирішив, що ти на Піґаль”.
- Кафе „66” в районі Піґаль?” – спитав я в того Лангле з удавано замисленим виразом.
- Нічого подібного… Це в Латинському кварталі.
Може, не треба було хитрувати.
- А, справді… Я був там раз чи два…
- Вночі?
Я завагався з відповіддю. Було б обачнішим сказати: удень, коли відкритим було все кафе і більшість клієнтів сиділа на терасі напроти огорожі Люксембурзького парку. Удень це кафе не відрізнялося від інших. Але навіщо брехати?
- Так. Уночі.
Пригадалася занурена в темряву зала навколо нас і вузька смуга світла в глибині, ніби таємна схованка у пору, коли всюди вже зачинено. І ця назва, - „66”, - яку вимовляють тільки упівголоса, для своїх…
- Ви були там один?
- Так. Один.
Він зазирав у аркуш на столі, де, здається, була колонка прізвищ. Я сподівався, що Денні там немає.
І ви не знаєте нікого з постійних відвідувачів кафе?
- Нікого.
Він і далі дивився в аркуш. Я хотів би, щоб він назвав прізвища постійних клієнтів „66” і пояснив, хто вони. Можливо, Денні декого і знала. Або Агхамурі. Ні Жерар Марсіано, ні Дювельз, ні Поль Шастаньє, здається, не бували у „66”. Але я в ні в чому не певен.
- Це, здається, студентське кафе, як усі інші в Латинському кварталі, - сказав я.
- Вдень, так. Але не вночі.
Тон став сухим, майже погрозливим.
- Ви знаєте, - сказав я, і я старався бути тихим, якомога примирливішим, - я ніколи не був „нічним завсідником „66”.
Він подивився на мене своїми великими синіми очима і в його погляді вже не було ніякої погрози – стомлений і скоріше доброзичливий погляд.
- У всякому разі, у списку вас нема.
По двадцяти роках у досьє, яке потрапило мені до рук завдяки отому Лангле – бо він не забув про мене: є вартові, які стоять на всіх перехрестях вашого життя, - був список „завсідників „66”, на початку якого стояв якийсь „Віллі-гобелен”. Я перепишу собі цей список, коли знайду час. І перепишу теж дещо з цього досьє, що доповнить або повторить нотатки з мого старого чорного записника. Я проходив, не пізніше, ніж учора, перед „66”, щоб подивитися, чи ця тилова частина кафе ще існує. Я штовхнув засклені двері, ті ж, через які ми колись увійшли, з Денні, і через які я спостерігав за нею, коли вона сиділа біля бару з Агхамурі під надміру яскравим білим світлом. Я сів біля бару. Була п’ята і відвідувачі займали іншу частину кафе, ту, що виходить на огорожу Люксембурзького парку. Ґарсон здивувався, що я замовив Куантро, але я зробив це у пам’ять про Денні. І щоб випити за здоров’я отого Віллі-гобелена, першого у списку, хоч я про нього нічого не знав.
- Ви, як і колись, пізно зачиняєтесь? – спитав я.
Він спохмурнів. Він мабуть не зрозумів запитання. Він був молодий, років двадцять п’ять.
- Ми зачиняємось о дев’ятій годині, месьє.
- Це кафе називається „66”?
Я вимовив ці слова голосом, ніби з потойбіччя. Він кинув на мене сполоханий погляд.
- Яке „66”? Це кафе зветься „Люксембург”, месьє.
Я подумав про список завсідників „66”. Так, я перепишу його собі, коли знайду час. Але вчора, під вечір, кілька прізвищ зі списку спливли у пам’яті: Віллі-гобелен, Сімона Ланжеле, Орфанудакіс, доктор Лукашек на прізвисько „доктор Жан”, Жаклін Жилу і якась Мірей Санп’єррі, яку Лангле мені

читати