Завантажити

наполягав. Я занотував у блокноті „Мірей Санп’єррі” того вечора і внизу сторінки додав „набережна Жевр, 14. Лангле. Нерваль. Вулиця В’єй-Лантерн”. Я був здивований, що він навіть не згадав про Денні. Виходить, вона не лишила ніякого сліду в їх картотеці. За розповсюдженим виразом, вона прослизнула крізь клітинки сітки і зникла у природі. Тим краще для неї. Тієї ночі, коли я бачив її разом з Агхамурі біля бару, у кафе „Люксембург”, я не чітко розрізняв риси її обличчя під надміру сильним і нідміру білим сяйвом неону. Вона була просто світлою плямою, без рельєфу, як на перетриманій у проявнику фотокартці. Пробілом. Мабуть, завдяки цьому вона уникла розшуків отого Лангле. Але я тоді помилився. Під час другого допиту, на який він мене викликав наступного тижня, я переконався, що він чимало про неї знав.
Якось увечері, коли вона ще жила в університетському містечку, я проводжав її до Люксембурзького вокзалу. Їй не хотілось повертатися туди самій, в гуртожиток для американських студентів, і вона попросила мене поїхати разом з нею. Коли ми спускалися сходами на станцію, останній поїзд уже рушив. Ми могли б піти й пішки, але від думки про похід безкінечною вулицею Санте вздовж мурів тюрми, а потім лікарні Святої Анни, о такій порі, у мене завмерло серце. Вона повела мене до вулиці Месьє-ле-Пренс і ми опинилися перед напівкруглим баром, на тому ж місці, де вони були іншого вечора, вона й Агхамурі. Вона сіла на табурет, я став поряд. Ми притулилися одне до одного, бо перед баром юрмилося багато відвідувачів. Світло було таким сліпучим, що я кліпав очима і ми не могли говорити, бо настільки гучним був гамір навколо. Потім вони поступово порозходились. На іншому кінці барної стойки лишився тільки якийсь чоловік, він поклав голову на руки і ми не знали, чи він п’яний, чи просто заснув. Світло було таким же білим, яскравим, але у мене було враження, що його поле звузилося і єдиний прожектор був спрямований на нас. Коли ми вийшли на повітря, на контрасті все навкруги здалося зануреним у повну темряву, і мені стало легше, неначе метелику, який звільнився від тяжіння пекучої лампи.
Була друга чи третя ночі. Вона сказала, що не раз запізнювалася на останній поїзд метро на Люксембурзькому вокзалі і завдяки цьому натрапила на це кафе, яке вона називала „66”, - єдине відчинене до ранку в цьому районі. Через якийсь час після допиту я йшов дуже пізно угору бульваром Сен-Мішель і звіддаля побачив поліцейський „кошик для салату”, який стояв біля тротуару і затуляв занадто яскраве вікно „66”. Туди якраз садили людей. Так, саме це я передчував тоді у кафе, з Денні. Зваблені й засліплені лампою метелики, перед облавою. Мені навіть здається, що я сказав їй на вухо слово „облава” і вона усміхнулася.
Так, в ту епоху в Парижі вночі існували занадто освітлені точки, які були пастками і які краще було оминати. Якщо ж мене туди заносило, у гурті дивних нічних відвідувачів я завжди був насторожі й дивився, де запасний вихід. „Ти вирішив, що ти на Піґаль?” – сказала тоді вона. Я здивувався, почувши слово „Піґаль”, що прозвучало в її устах з якоюсь фамільярністю. Опинившись надворі, ми рушили вздовж заґратованої огорожі Люксембурзького парку. Я повторив слово „Піґаль” і розсміявся. Вона теж. Навколо стояла тиша. З парку чулося шелестіння крон. Люксембурзький вокзал був зачинений і треба було чекати шостої години, щоб сісти на перший поїзд. Позаду, у „66” вже вимкнули світло. Можна було йти пішки і я вже був готовий до двобою з довгою й похмурою вулицею Санте.
Дорогою ми вирішили зрізати і заблукали у вуличках навколо лікарні Валь-де-Грас. Тиша була ще глибшою і ми чули відлуння наших кроків. Я подумав, що ми десь далеко від Парижа, у провінційному місті – Анже, Вандомі, Сомюрі, ці назви міст, де я ніколи не був і чиї тихі вулиці мали скидатися на вулицю Валь-де-Грас, в кінці якої виднілася огорожа парку.
Вона взяла мене під руку. Віддалік, на першому поверсі якогось будинку світилося, але набагато слабше, ніж у „66”.
Готель. Скляні двері відчинені і світло падало з вестибуля, посеред якого спав собака, поклавши морду на плитки підлоги. У глибині, за стойкою адміністратора, нічний портьє, зовсім лисий, гортав журнал. Там, серед ночі, мені вже не стало снаги для довгого проходу вздовж муру тюрми і лікарні вулицею Санте, кінець якої, вночі, губився десь у темряві.
Вже не пригадую, хто з нас зробив перший крок. У вестибулі ми переступили через собаку, який і далі спав. Кімната № 5 була вільна. Я запам’ятав цю цифру 5, хоча завжди забував номери готельних кімнат, колір їх стін, меблів і штор, ніби було бажано, щоб той період мого життя поступово стерся. Проте, стіни кімнати № 5 залишились у пам’яті і завіси теж – шпалери з блідо-блакитним мотивом і чорні штори, які, як я довідався згодом, були там ще з часу війни і зовсім не пропускали світла відповідно до приписів, як це називалося, „пасивної оборони”.
Пізніше, вночі, я відчув, що вона хотіла мені в чомусь зізнатись, але завагалась. Чому

читати