
Електронна бібліотека/Проза
- СИРЕНАЮрій Гундарєв
- ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
- Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
- не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
- активно і безперервно...Анатолій Дністровий
- ми тут навічно...Анатолій Дністровий
- РозлукаАнатолій Дністровий
- що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
- Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
- КротовичВіктор Палинський
- Львівський трамвайЮрій Гундарєв
- Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
- МістоЮрій Гундарєв
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
швидко пролітає повз станцію і ви не встигаєте прочитати назву. Тоді, майже притулившись лобом до шибки, ви відзначаєте деякі деталі: річка, дзвіниця сільської церкви, під деревом замріялася чорна корова, відійшовши від череди. Ви сподіваєтеся, що на наступній станції ви встигнете прочитати назву і нарешті зрозумієте, де ви. Мені ніколи більш не зустрічався жоден з тих, чиї прізвища записано на сторінках чорного блокнота. Ті знайомства були такими швидкоплинними, що я міг забути навіть їхні імена. Звичайні знайомства і не ясно, чи вони були чисто випадковими, чи ні. Саме тому в житті існують такі періоди, перехрестя, на яких можна ще повагатися між кількома напрямами. Час зустрічей – це була назва книги, на яку я натрапив на набережній, у букініста. Якраз тієї неділі, коли я лишив Денні в товаристві Агхамурі, я йшов, уже не пригадую куди, вздовж набережної Сен-Мішель. Я піднявся по бульвару, такому ж похмурому, як і Монпарнаський, мабуть тому, що там не було натовпу, як на тижні, і всі фасади були темними. Вище, на перехресті з вулицею Месьє-ле-Пренс, там, де є кілька сходинок з металевими перилами, яскраво світилося велике вікно тилової частини кафе, тераса якого виходила на інший бік, на заґратовану огорожу Люксембурзького парку. В залі кафе вже темно, крім цього освітленого кутка, за вікном, де зазвичай засиджувалися, біля бару у формі півкола, останні відвідувачі. Того вечора серед них були двоє, кого я впізнав: Агхамурі, бежеве пальто якого впадало в око, стояв біля бару, і поряд з ним на табуреті сиділа Денні.
Я наблизився. Я міг штовхнути засклені двері й підійти до них. Але побоювання, що це буде недоречним, стримало мене. У той період життя я завжди тримався осторонь, у ролі глядача, ба навіть у ролі, так би мовити, „нічного спостерігача”, як той письменник XVIII століття, якого я дуже любив і прізвище якого з нотатками багато разів з’являється на сторінках чорного записника. Поль Шастаньє, коли ми сиділи з ним у кафе десь на вулиці Фальґ’єр чи Фавориток, якось сказав мені: „Дивно… ви слухаєте людей з великою увагою… але ви не тут…”. За шибкою, під сліпучим неоновим світлом, волосся Денні здавалося не шатеновим, а світлим, а шкіра ще блідішою, ніж завжди, аж молочною, з плямками ластовиння. Вона єдина, хто сидить на табуреті. За ними, зі склянками в руках, стоїть група з трьох-чотирьох людей. Агхамурі схилився над нею і щось говорить на вухо. Він цілує її в шию. Вона сміється і відпиває по ковтку напій, який я упізнав за кольором, вона замовляла його кожного разу, як ми сиділи в кафе – Куантро.
Я не знав, чи скажу їй завтра: я бачив тебе з Агхамурі у кафе „Люксембург”. Я ще не знав, що саме їх пов’язувало. У всякому разі, в готелі „Унік” вони жили у різних кімнатах. Я робив спроби зрозуміти, що спільного було між членами цієї маленької групи. Схоже, Жерар Марсіано вже давно був другом Агхамурі, який познайомив з ним Денні, коли вона ще мешкала в університетському містечку. Поль Шастаньє і Марсіано були на „ти”, незважаючи на різницю у віці, як і Дювельз. Але ні Шастаньє, ні Дювельз не знали Денні, доки вона не з’явилася в готелі „Унік”. До того ж, Агхамурі був у тісних стосунках з директором готелю, якимось Лахдаром, який з’являвся через день у своєму кабінеті, за стойкою адміністратора. З ним часто приходив якийсь „Давен”. Схоже, ці двоє дуже давно знали Поля Шастаньє, Марсіано і Дювельза. Все це я позанотовував у чорному блокноті, якогось полудня, поки чекав Денні, як розв’язують кросворди або щось малюють, аби згаяти час.
*
Згодом мене допитували про них. Я отримав повістку від якогось Лангле. Я довго чекав, у кабінеті, у будинку на набережній Жевр, з десятої ранку. У вікно я бачив квітковий базар і чорний фасад лікарні Отель-Дьє. Сонячний осінній ранок на набережних. Лангле зайшов до кабінету, шатен середнього зросту, який здався мені трохи сухуватим, незважаючи на великі сині очі. Він навіть не привітався і почав ставити запитання, досить суворо. Думаю, побачивши, що я цілком спокійний, він заговорив привітніше, бо зрозумів, що я до всього цього не причетний. Я подумав, що тут, у цьому кабінеті, я можливо перебував точно на тому місці, де повісився Жерар де Нерваль. Якщо спуститися до підвалів цього будинку, можна було б потрапити, в одному з них, на відтинок вулиці В’єй-Лантерн. Я не міг точно відповісти на запитання цього Лангле. Він називав мені імена Поля Шастаньє, Жерара Марсіано, Дювельза, Агхамурі і хотів, щоб я розповів про свої стосунки з ними. В цю мить я зрозумів, що ні, справді, вони не грали в моєму житті дуже важливої ролі. Другорядні персонажі. Я думав про Нерваля і про вулицю В’єй-Лантерн, на місці якої звели будинок, де ми перебували. Чи він знав про це? Я мало не запитав його про це. Під час допиту він кілька разів згадував про якусь „Мірей Санп’єррі”, яка „часто бувала” у готелі „Унік”, але я такої не знав. „Ви впевнені, що ніколи з нею не зустрічалися?”. Це ім’я нічого для мене не означало. Він, мабуть, зрозумів, що я не брешу, і не
Останні події
- 25.02.2025|10:53Підліткам про фемінізм без стереотипів: «Видавництво Старого Лева» представляє книгу «Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок»
- 25.02.2025|10:48Трилер про війну, еміграцію та фатальне знайомство: «Видавництво Старого Лева» представляє книгу «Називай мене Клас Баєр»
- 25.02.2025|10:45«Книжка року’2024: офіційні результати
- 18.02.2025|18:07Що читають 18-річні? Топ-50 книжок за програмою єКнига
- 11.02.2025|12:03«Барвіночку, прощаймося, прощаймось…»
- 10.02.2025|13:46«За межами слів»: презентація роману «Погляд Медузи» Любка Дереша
- 10.02.2025|13:43Фільм Анастасії Фалілеєвої «Я померла в Ірпені» отримав нагороду на найбільшому в світі фестивалі короткого метру
- 10.02.2025|13:38Мар´яна Савка і Зіновій Карач у концертній програмі «Ніжно, майже пошепки»
- 02.02.2025|19:56Духовна трійня Ігоря Павлюка
- 02.02.2025|19:16Оголошено конкурс на здобуття літературної премії імені Ірини Вільде 2025 року