Завантажити

моменти мого життя у пам’яті зринають якісь вірші і я часто пробую відшукати прізвище автора. Кафе на площі Монж увечері асоціюється у мене з такими рядками: „І кігті пуделя ледь чутно цокали по тротуару ночі”...
Ми ходили пішки у бік Монпарнасу. Під час таких прогулянок Агхамурі скупо згадував деякі подробиці свого життя. Йому відмовили в кімнаті у корпусі Марокко студентського містечка, але я не зрозумів – з політичних причин чи через щось інше. Він мав можливість жити у невеличкій квартирі у XVI районі, біля Будинку радіо. Але йому було краще в кімнаті готелю „Унік”, куди його пустив директор - „марокканський друг”. Навіщо тоді тримати ще й квартиру у XVI районі? „А там живе моя дружина. Так, я одружений”. І я відчув, що він не скаже мені більше. До того ж, він ніколи не відповідав на запитання. Бо якщо він і ділився відвертостями, - але чи варто називати це відвертостя ми? – то тільки під час наших переходів від площі Монж до Монпарнасу, між довгими паузами, ніби прогулянки схиляли його до зізнань.
Мене щось інтригувало. Невже він справді студент? Коли я запитав, скільки йому років, він відповів: тридцять. Потім, здавалося, він шкодував про цю відвертість. Хіба у тридцять років ще можна бути студентом? Я не наважувався спитати у нього, бо боявся образити. А Денні? Чому вона хотіла стати студенткою? Невже так просто записатися в університет? Коли я спостерігав за ними обома в готелі „Унік”, вони насправді мало скидалися на студентів і мені раптом здалося, що корпус університету, там, у кінці вулиці Монж, ще недобудований, край пустиря, належить до іншого міста, іншої країни, іншого життя. Чи це було через Поля Шастаньє, Дювельза, Марсіано та інших, які збиралися в кабінеті директора готелю „Унік”? Але мені завжди було незатишно в районі Монпарнасу. Ні, справді, невеселі там вулиці. У моїх спогадах там часто дощ, тоді як інші райони Парижа, коли я марю, я бачу влітку. Думаю, Монпарнас згас після війни. Далі, на перехресті з бульваром, „Куполь” і „Селект” ще світилися всіма вогнями, але квартал втратив душу. Там уже не було талантів і до нього вже нічого не вабило.
Якось у неділю по обіді ми опинилися одні з Денні на початку Одеської вулиці. Починався дощ і ми заховалися у кінотеатрі „Монпарнас”. Ми сіли в останніх рядах. Був антракт і ми не знали, який буде фільм. Цей величезний і пошарпаний кінотеатр викликав у мене такий же неспокій, як і вулиці того кварталу. В повітрі стояв запах озону, такий же, коли ви проходите над вентиляційною решіткою метро. Серед публіки кілька солдатів. Коли смеркне, вони сядуть до поїздів у бік Бретані - до Бреста чи Лор’яна. По кутках ховалися випадкові пари, яких не цікавив фільм. Під час сеансу чулися їх стогони, зітхання і дедалі різкіше скрипіння сидінь… Я спитав у Денні, чи вона ще довго збирається бути в цьому кварталі. Ні. Не довго. Їй краще було б знімати кімнату десь у XVI районі. Там спокійно й тебе ніхто не знає. І ніхто тебе більше не знайде. „Чому? Тобі треба ховатися? – Ні. Зовсім ні. А тобі що, подобається в цьому районі?”.
Схоже, вона хотіла уникнути відповіді на незручне запитання. А я, що міг сказати я? Не мало ніякого значення подобається мені цей квартал, чи ні. Сьогодні мені здається, що я жив якимось іншим життям, вбудованим у моє повсякденне існування. Чи, точніше, це життя було прив’язане до сірого повсякденного буття, якому воно додавало блиску й таємничості, що їх йому якраз не вистачало. Отак знайомі місця, до яких ви повертаєтеся у снах, по багатьох роках, виглядають химерно, як оця похмура Одеська вулиця, або кінотеатр „Монпарнас”, де пахне, як у метро.
Тієї неділі я провів її до готелю „Унік”. Її чекав Агхамурі. „Ти знаєш його дружину?”, - запитав я. Для неї неначе було несподіванкою, що мені відомо про її існування. „Ні, - сказала вона, - вони майже не бачаться. Вони більш-менш розлучені”. Річ не в тім, що я точно запам’ятав цю фразу, просто вона записана в кінці сторінки у моєму записнику під рубрикою „Агхамурі”. На тій же сторінці є інші записи, які не мають нічого спільного з цим сумним кварталом Монпарнас, з Денні, Полем Шастаньє, Агхамурі, бо вони стосуються поета Трістана Корб’єра і коханки Бодлера Жанни Дюваль. Я познаходив їхні адреси, вони занотовані: Корб’єр, вулиця Фрошо, 10. Жанна Дюваль, вулиця Софруа, 17, прибл. 1878 р. Далі їм присвячено цілі сторінки, що має свідчити, що вони мали для мене важливіше значення, ніж більшість сучасників, з якими я мав справу в той час.
Того вечора ми попрощалися біля готелю. Я побачив Агхамурі, що чекав на Денні, стоячи посеред холу. На ньому було бежеве пальто. Це я теж занотував у блокноті - „Агхамурі: бежеве пальто”. Скоріше за все, щоб мати орієнтир на потім, якнайбільше дрібних подробиць того короткого й туманного періоду мого життя. „Ти знаєш його дружину? - Ні, вони майже не бачаться. Вони більш-менш розлучені”. Фраза, яку можна перехопити з розмови двох людей, що йдуть вулицею вам назустріч. І ви ніколи не дізнаєтеся, про кого мова. Поїзд дуже

читати