Завантажити

минуле і цей вираз викликає усмішку. Так називався роман – Людина зазирає в минуле, - на який я натрапив на книжковій полиці, біля одного з вікон салону. Минуле? Ні, це не минуле, це епізоди примарного життя, вилученого з часу, які я відриваю, один за одним, як сторінки календаря, від похмурого повсякдення, щоб додати йому світла й тіней. Тепер полудень, ми в теперішньому часі, йде дощ, люди й речі тонуть у сірому сутінку і я ніяк не дочекаюся, доки смеркне і всі контури окресляться в контрасті світлотіней.
Якось я їхав Парижем уночі й мене зворушили ці вогні й ці тіні вздовж авеню й на перехрестях, що їх довкола розкидали різноманітні ліхтарі і лампи, й мені здалося, що вони шлють мені сигнали. Те ж відчуття, коли ви довго вдивляєтеся в освітлене вікно, відчуття водночас і присутності, й порожнини. За шибками пуста кімната, але хтось лишив світло. Як на мене, між теперішнім і пройдешнім ніколи не було межі. Вони злилися, як у тій кімнаті, де хтось не вимкнув світло і воно горить там кожну ніч. Мені часто сниться, що я знайшов рукопис. Я заходжу в кімнату з підлогою з чорних і білих плиток і шукаю його в шухлядах, біля полиць з книжками. Чи невідомий адресант, прізвище якого не чітко написане на конверті, висилає мені рукопис поштою. А на штемпелі стоїть рік, коли ми з Денні бували в тому будинку. Але мене не дивує, що пакет так довго був у дорозі. Справді, немає грані між теперішнім й минулим. Завдяки нотаткам з чорного записника я пригадую розділи рукопису, присвячені баронесі Бланш, Марі-Анні Леруа, яка загинула на гільйотині 26 липня 1794 року, коли їй був двадцять один рік, особняку Радзивілла у період революції, Жанні Дюваль, Трістану Корб’єру і його друзям – Рудольфу де Баттіну і Ермінії Кук’янті… Там не було нічого про ХХ століття, в якому я жив. Однак, якби мені пощастило їх перечитати, крізь ці сторінки до мене б повернулися точні відтінки й запахи ночей і днів, впродовж яких я їх писав. Якщо вірити нотаткам з чорного записника, особняк Радзивілла у 1791 році не так уже й відрізнявся від готелю „Унік” на Монпарнаській вулиці: там була така ж непевна атмосфера. І тепер, коли я замислююся над цим, чи не було у Денні спільних рис із баронесою Бланш? Вкрай складно було простежити шлях цієї жінки. Її слід часто зникав, хоч вона і згадувалася у мемуарах Казанови, які я тоді читав, як в і в донесеннях інспекторів поліції Людовика XV. І чи ці донесення справді змінилися з XVІІІ століття? Якось Дювельз і Жерар Марсіано зізналися мені, тихцем, що за готелем „Унік” стежить і водночас „прикриває” його інспектор поліції звичаїв. Він теж напевне писав донесення. І по двадцяти роках у папці, яку мені передав отой Лангле, - я був щиро здивований, що він не забув мене за цей час, „та ні, - сказав він з усмішкою, - я тримав вас у полі зору, „звіддаля” – серед інших документів було зведення про Денні, укладене з такою ж точністю, як донесення двохсотлітньої давності про баронесу Бланш.
Зрештою, я не шкодую про втрату свого рукопису. Якби він не зник, здається, я сьогодні не мав би наснаги писати. Час скасувався і все почалося з початку: як і колись, такою ж ручкою і тим же почерком я списую сторінки, знов зазираючи до старого чорного блокнота. Знадобилося майже ціле життя, щоб повернутися до початкової точки.
Минулої ночі мені знову наснилося, що я йду на пошту і подаю до віконця повідомлення на своє ім’я. Взамін мені дають конверт і я вже знаю його вміст - рукопис, забутий у Барбері, в минулому столітті. Цього разу я бачу прізвище відправника: мадам Дорм. Барбері. Фейєз. Ера і Луара. І поштовий штемпель 1966 року. Вже на вулиці я відкриваю конверт: там справді мій рукопис. Я вже забув, що в ту епоху писав на аркушах у клітинку, які виривав з блокнота оранжевого кольору, марки „Родія”. Чорнило „синя Флорида”, про це я теж забув. Дев’яносто дев’ять сторінок, з яких остання не дописана. Дрібний почерк, багато виправлень.
Я йшов навмання, міцно тримаючи рукопис під пахвою. Я боявся його загубити. Кінець літнього полудня. Я прямував вулицею Конвенту у бік чорного фасаду, з ґратами, лікарні Бусіко.
Прокинувшись, я зрозумів, що пошта, де я вві сні отримував конверт, була тією ж, куди ми часто ходили з Денні. Їй туди приходили листи «до запитання”. Я поцікавився, чому вона отримувала листи саме там, на вулиці Конвенту. Вона пояснила, що певний час жила в цьому районі і відтоді у неї не було „постійної адреси”.
Листів їй приходило небагато. Кожного разу по одному. Ми заходили до кафе, трохи нижче, на розі вулиці Конвенту і авеню Фелікса Фора, якраз напроти входу до метро. Вона розривала конверт і читала листа при мені. І потім запихала його до кишені пальта. Вона сказала, вперше, як ми були в тому кафе: „Це від рідні, з провінції”.
Здавалося, вона шкодувала, що більше не мешкає в цьому кварталі. Як я, здається, зрозумів – але вона часом сама собі суперечила і було не схоже, що вона не дотримується, як кажуть, хронології подій, - саме тут вона оселилася відразу після

читати