Завантажити

куди б не наважився прийти в інший день. Ні. Це було зовсім не паломництво. Але в неділю, особливо по обіді, і якщо ви один, у плині часу відкриваються розриви. У них можна проскочити. Напхане соломою опудало пса, якого ви колись любили. Саме коли я проминав великий будинок з брудним біло-бежевим фасадом, номер 11 на рю д’Одесса, - я йшов протилежним тротуаром, з правого боку, - я відчув якийсь поштовх, оте легке запаморочення, яке вас бере якраз коли у плині часу з’являється розрив. Я роздивлявся, завмерши, будинок із двориком посередині. У ньому Поль Шастаньє завжди ставив машину, коли знімав кімнату в готелі „Унік”. Якогось вечора я спитав у нього, чому він не ставить машину перед готелем. Він ніяково усміхнувся і відповів, знизуючи плечима: „Про всяк випадок…”.
Червона „Лянча”. Таке авто привертає увагу. Але якщо він хотів бути непомітним, який химерний вибір – така марка, такого кольору… Пізніше він пояснив, що один знайомий жив у цьому будинку на Одеській вулиці і часто позичав йому свою машину. Так, тому він і ставив її саме в тому дворі.
„Про всяк випадок”, – казав він. Я швидко помітив, що цей Шастаньє, уже за сорок, завжди в акуратних сірих костюмах і темно-синьому пальті, не мав ніякої конкретної роботи. Я чув, у готелі „Унік”, як він увесь час кудись дзвонить, але через стіну не було змоги розрізнити слова. Тільки голос, низький і часом рішучий. Довгі паузи. З цим Шастаньє я познайомився у готелі „Унік” у той же час, що і з іншими, які там весь час товклися – з Жераром Марсіано, Дювельзом, ім’я якого не збереглося в пам’яті… Їх силуети з часом розпливлися, а голоси розтанули в повітрі. Поль Шастаньє проступає чіткіше завдяки кольорам – чорне волосся, темно-синє пальто, червоне авто. Я здогадувався, що він кілька років відбув у тюрмі, як Дювельз, як Марсіано. Він був найстаріший і, мабуть, відтоді вже помер. Він прокидався пізно і призначав комусь якісь зустрічі подалі, південніше, аж за колишньою станцією Монпарнас-товарний, на вулицях, що їх назви я добре знав – Фальґ’єр, Аллере і навіть іще далі, на вулиці Фавориток… Безлюдні кафе, куди він пару разів запрошував і мене, і де, як він думав, його ніхто не викриє. Я не наважився запитати у нього, чи він не в розшуку, хоча таке мені часом спадало на думку. Але чому тоді він ставив своє червоне авто перед кафе? Чи не обачніше було б піти туди пішки, непомітно? У ту пору я часто проходив тим кварталом, який уже починали зносити, обабіч пустирів, з маленькими будинками з закладеними цеглою вікнами, з купами каміння на вулицях, ніби там бомбили. І червона машина, біля кафе, з запахом шкіряних сидінь, мов яскрава пляма, що оживлює спогади… Спогади? Ні. Тоді, у неділю, у пообідній час, я зрозумів, що час завмер і якщо проскочити в його розрив, я знов усе знайду, без змін. І перш за все оте червоне авто. Я вирішив дійти до вулиці Вандам. Там було кафе, куди мене якось привів Поль Шастаньє і де розмова набула більш особистого звучання. Я навіть відчув, що він був готовий на відвертість. Він запропонував мені, ніби між іншим, „працювати” з ним. Я відповів ухильно. Він не насідав. Я був молодий і недовірливий. Пізніше я приходив до цього ж кафе з Денні.
Тієї неділі вже майже смеркло, коли я вийшов на авеню Мен, і рушив парним боком уздовж великих новобудов. Вони вивищувалися суцільним фасадом. Жодного світла у вікнах. Ні, це був не сон. Вулиця Вандам відходила від авеню Мен десь тут, але того вечора фасади були однорідні, суцільні, без жодних заглиблень чи проїздів. Доводилося визнати: вулиці Вандам більше не існує.
Я пройшов через скляні двері одного з будинків, приблизно там, де вулиця Вандам починалася. Неонове світло. Широкий довга галерея з бюро за скляними стінами, ліворуч і праворуч. Можливо, хоч частина вулиці Вандам ще збереглася, посеред новобудов. Ця думка викликала нервовий сміх. Я далі йшов галереєю зі скляними стінами. Я не бачив її кінця і мружився від яскравого неонового світла. Я вирішив, що галерея розташована на місці вулиці Вандам. Я заплющив очі. Кафе було трохи далі, в кінці, перед завулком, який упирався у залізничні майстерні. Поль Шастаньє ставив червону машину в завулку, під чорним муром. Готель над кафе, готель „Персеваль”, бо так називалася й вулиця, згодом стерта новою забудовою. Я все заніс у чорний записник.
Під кінець Денні вже було не дуже затишно в „Уніку” – як казав Шастаньє, - і вона переселилася у готель „Персеваль”. Їй когось не хотілося бачити, проте, кого саме, я не знав – Шастаньє, Дювельза, Жерара Марсіано? Тепер, що більше я про це думаю, то більш мені здається, що неспокій охопив її відтоді, як я помітив у готелі, за прилавком адміністратора, чоловіка, про якого Шастаньє сказав мені, що то керуючий готелю „Унік”, я записав його прізвище до блокнота: Лахдар, поряд з іще одним – Давен, у дужках.

*

Ми познайомилися в кафетерії студентського містечка, де я часто знаходив пристановище. У неї була кімната у корпусі Сполучених Штатів і я не знав, яким чином, бо вона

читати