Завантажити

Інакше кажучи, він давав мені зрозуміти, що між ними існує тісний зв’язок, спільні риси, співучасть у чомусь.
- Не хвилюйтеся за мене, – сказав я.
Коли ми вийшли з кафе, була вже ніч. Він тримався дуже прямо у своєму бежевому пальті, з чорним портфелем у руках.
- Пробачте… Мені сьогодні зовсім запаморочилося… Не зважайте на те, що я казав… Це все через іспити. Я дуже погано сплю… У мене усний екзамен через кілька днів.
До нього повернулися гідність і серйозність старанного студента.
- Усні екзамени вдаються мені гірше, ніж письмові.
Він силувано усміхався. Я запропонував провести його до станції метро Жюсьє.
- Як прикро… Я навіть не подумав запропонувати вам повечеряти.
Це вже була інша людина. Він цілковито оговтався.
Ми неквапливим кроком перетнули площу. До закриття метро ще був час.
- Не звертайте увагу на те, що я казав вам про Денні… Це не так уже й страшно… І, потім, коли нам хтось не байдужий, ми беремо близько до серця його труднощі і це призводить до непотрібних переживань…
Він говорив чітким голосом, наголошуючи на кожному слові. Мені на думку спав зворот: він заплутує сліди.
Він уже спускався сходами на станцію. Я не стримався і спитав:
- Ви будете ночувати в готелі „Унік”?
Він не очікував такого запитання. Він на мить завагався:
- Навряд… Зрештою, у мене знову є кімната в університетському містечку… Це, що не кажи, більш приємне місце…
Він потис мені руку. Він поспішав покинути мене і швидко зійшов сходами. Перш ніж рушити коридором, він обернувся, ніби щоб переконатися, що я за ним не йду. І мені хотілося це зробити. Я уявляв, як ми сидимо поряд на лаві гранатового кольору, на платформі, в очікуванні поїзда, якого все немає, через пізній час. Він збрехав мені, він вирушав не до університетського містечка, бо тоді він їхав би лінією у бік Італійських воріт. Він повертався до готелю „Унік”. Він вийде на станції Дюрок. І я знову допитуюся, у яку „брудну історію” потрапила Денні. Але він не відповідає. Тут, на цій лаві, на платформі, він вдає, що ми не знайомі. Він заходить у вагон, двері зачиняються за ним і, притиснувши лоба до шибки, він довго дивиться на мене згаслим поглядом.






Тієї ночі я повернувся до своєї кімнати на вулиці Од пішки. Дорога була довга і я мав час поблукати своїми думками. Коли Денні приходила до мене, часто було вже перед першою ночі. Часом вона мені казала: „Я була у брата” або „я була у подруги, біля Ранелагу”, нічого не розповідаючи докладно. Наскільки я міг зрозуміти, цей брат – час від часу вона називала його П’єр, – жив не в Парижі, але часто приїздив. А подруга „біля Ранелагу” так називалася, бо жила поблизу парку Ранелаг. І якщо вона ніколи не пропонувала познайомитися з братом, то часто обіцяла взяти мене з собою до „подруги біля Ранелагу”. Дні минали, але вона так і не виконала обіцянку.
Може, Агхамурі мені не збрехав і, поки я йшов до вулиці Од, він уже, мабуть, повернувся до університетського містечка. Але Денні? Я досі чув, згасаючим відголосом, слова Агхамурі: „Вона скоїла дуже тяжку річ... У неї можуть бути великі неприємності…”. І я боявся, що даремно чекатиму її сьогодні. Зрештою, я часто чекав її ночами, не знаючи, прийде вона, чи ні. Або вона з’являлася несподівано, десь о четвертій ранку. Я засинав легким сном і враз прокидався, коли чув, як вона крутить у замку ключ. Вечори тягнулися довго, коли я ждав на неї десь у місті, але це здавалося мені звичним. Мені було жаль людей, чиї ділові тижневики рясніли численними зустрічами, призначеними заздалегідь, часом аж за два місяці. У них все було передбачено і вони ніколи нікого не ждали. Вони ніколи не дізнаються, як час пульсує, як він напинається, потім завмирає і, нарешті, приносить вам відчуття легкості й нескінченності, які дехто шукає в дурмані, але які я знаходив просто в чеканні. Насправді, я був майже певен, що ти прийдеш, рано чи пізно. Біля восьмої вечора я чув, як сусідка замикала двері і її кроки поступово затихали на сходах. Вона жила на поверх вище. На її дверях невеличка картка з цупкого паперу, де червоним було зазначено ім’я: Кім. Вона була майже такого ж віку, що й ми. Вона грала в театрі і якось пояснила мені, що вічно боялася запізнитись, прийти вже після підйому завіси. Вона колись запросила нас, мене і Денні, і ми поїхали до її театру, десь на великих бульварах, його сьогодні вже немає. Її чекало таксі, щовечора на тижні, крім понеділка, а щонеділі – о другій дня, перед номером 28 на вулиці Од. Я бачив з вікна, як вона сідала в таксі, у теплому пальті, і клацала дверцятами. Був січень, холодний, потім вулиці вкрилися снігом і кілька днів ми ніби були далеко від Парижа, у гірському селі. Я вже не пригадую назви й сюжету п’єси. Вона виходила на сцену у другій дії. Я записав до чорного блокноту одну з фраз її ролі і точний час – двадцять перша сорок п’ять, - коли ця репліка лунала. Якби у мене тоді запитали

читати