Завантажити

І вже не може відмовитися…
Я майже не слухав, що вона казала. Мені було досить іти поряд з нею набережною і чути її голос. Мене насправді не цікавили ці другорядні персонажі з готелю „Унік” – Шастаньє, Марсіано, Дювельз, той, кого називали „Жорж” і чиє прізвище було Рошар, всі ці люди, чиї імена я наполегливо повторюю, щоб вони не стерлися з моєї пам’яті.
- А ти? Ти зобов’язана мати з ними справу, з усіма цими людьми?
- Абсолютно ні. Нас познайомив Агхамурі. Мене з ними нічого не пов’язує.
- Навіть з Рошаром?
Я через силу поставив це запитання. Цей Рошар, якого називали „Жорж”, був мені байдужим, як і інші.
- Просто я попросила його про невеличку послугу… От і все…
- І тебе, як і раніше, звуть Денні, у фальшивих документах?
- Не смійся з мене, Жане…
Вона взяла мене під руку і ми пішли мостом Руаяль. Я не знаю, чому у мене завжди було відчуття легкості й свободи, коли я переходив через Сену на правий берег, цим мостом.
На середині вона зупинилася. Вона сказала:
- Справжні документи, чи несправжні, невже ти вважаєш, що це для нас дійсно має значення?
Та ні. Жодного значення. У ту епоху я не був певен у власних імені й прізвищі, відтак, чому вона мала бути певна у своїх? Навіть сьогодні я не знаю, чи моє свідоцтво про народження є точним, і я до кінця очікуватиму, що мені раптом принесуть документи, які були загубилися і де записано моє справжнє ім’я, справжня дата народження, імена і прізвища справжніх батьків, яких я ніколи не побачу.
Вона наблизила своє обличчя до мого і прошепотіла на вухо:
- Ти занадто ускладнюєш життя.
Гадаю, вона помилялася. Це сьогодні, по десятках і десятках років, я пробую декодувати сигнали морзе, які мені з глибин минулого шле таємничий кореспондент. Але тоді я вдовольнявся тим, що жив поточним днем, не переймаючись усякими питаннями. Втім, на ті питання, які я їй ставив – а їх прозвучало небагато, й без особливої наполегливості, – вона так і не відповіла. Хіба що одного вечора, тільки натяком. Я тільки по двадцяти роках дізнався з досьє, яке мені передав отой Лангле, у яку „брудну історію вона потрапила”, як казав Агхамурі. Він навіть уточнив тоді: „Це дуже серйозно”. Так, справді, серйозно. Бо йшлося про смерть людини.
Сьогодні ввечері я гортав досьє Лангле і знову натрапив на один з документів, на папіросному папері, у якому є досить докладні відомості, які я переписую: „У тіло жертви потрапили дві кулі. Один з пострілів було зроблено впритул. Другий постріл зроблено з більшої відстані… Знайдено обидві гільзи, що відповідають випущеним кулям…”. Але мені бракує сміливості переписувати далі. Я продовжу пізніше, у день, коли буде гарна погода і сонце й синє небо розвіють тіні.
Ми йшли через парк Тюїльрі. Не пригадую, яка була пора року. Тепер, коли я пишу ці рядки, мені здається, що це було в січні. Перед очима знову сніг у саду Карузель, і навіть на тротуарі, яким ми йшли, вздовж парку. Перед нами, навколо ліхтарів, під аркадами вулиці Ріволі, туманні німби світла. І все ж, у мене сумнів: це могло бути на початку осені. Дерева парку Тюїльрі ще в листі. Воно скоро опаде, але для мене осінь не означає завершення чогось. Мені здається, що новий рік починається в жовтні. Вчора. Осінь. Сезони минають і змішуються в пам’яті, ніби вона роками живе сама по собі і, пускаючи нові паростки, являє щоразу іншу картину, зовсім не застиглу й не мертву. Так, пори року часто переплітаються – весна взимку, бабине літо… Коли ми опинилися під аркадами, пішов дощ, дуже сильний, чи, скоріше навіть злива, з тих, що зненацька застають вас улітку.
- Невже ти думаєш, що я схожа на людину, здатну потрапити у брудну історію? Вона наблизила до мене лице, ніби щоб я ще раз приглядівся до неї, і дивилася мені у вічі таким щирим поглядом…
- Якби я потрапила у брудну історію, я б тобі сказала…
Цю фразу я знову чую цієї ночі, в години безсоння. Я записав її до чорного блокнота. Все ж, у мене, мабуть, були підозри, неясне передчуття, раз я зафіксував її, чорним по білому. Чому вона нічого не сказала? Чи, все ж, у півслова, того вечора, коли ми виходили з Ліонського вокзалу, але у ту мить я не надав цьому великого значення. Може, вона думала, що я злякаюсь, але в такому разі вона погано мене знала. Вже не пам’ятаю, у якого філософа я вичитав, у своїй кімнаті на вулиці Од, що людей, яких любиш, треба приймати, як є, і над усе не вимагати у них пояснень.
- Ти знаєш, я скоро спалю мости з готелем „Унік” і з тими мазуриками.
У неї завжди була чиста мова і правильна дикція, але час від часу вона вживала жаргонні слова, з яких я не всі знав, я їх заносив до чорного записника: гуртак, в чорта на рогах, пофіг, муфлон. Я також знайшов на одній зі сторінок чорного блокнота, у лапках - „мазурики з готелю „Унік” і, здається, навіть збирався тоді використати цей вираз як назву книги.
- Правильно, - сказав я. – Ти завжди можеш розраховувати на тих, хто пише тобі „до

читати