Завантажити

скули виступаючі. Прохання інформувати наше управління. Додаткові відомості: тел. TURbigo 92-00… Було допитано нижчезазначену особу. Прізвище Дювельз. Ім’я П’єр. Звинувачуваний прочитав документ та підписав його… Шастаньє, Поль-Емманюель. Зріст: 1,80 м. Використовує автомобіль „Лянча”, реєстраційний номер 1934 GD 75… Марсіано Жерар. Особливі прикмети: шрам довжиною 2 см над лівою бровою…”. Я швидко гортав сторінки, не затримуючись на них, бо боявся натрапити на подробиці чи документи про Денні. „Домініка Роже, на прізвисько „Денні”. …Під іменами і прізвищами Мірей Санп’єррі (вул. Бланш, № 23), Мішель Агхамурі, Жанна де Шійо… За інформацією Давена, мешкає в готелі „Унік” під прізвищем Жанна де Шійо, місце нар. Касабланка. Отримує листи „до запитання” відповідно до абонементської картки, що додається, виданої поштовим відділенням № 84, Париж”.
І в нижній частині сторінок, з’єднаних скріпкою: „У тіло жертви потрапили дві кулі. Один з пострілів було зроблено впритул... Знайдено обидві гільзи, що відповідають випущеним кулям… Консьєрж будинку № 46-біс на набережній Генріха IV…”.
Якогось вечора ми приїхали поїздом, Денні і я, на Ліонський вокзал. Мабуть, ми поверталися з сільського маєтку, який називався Барбері. У нас не було речей. На вокзалі вирував натовп, було літо і, якщо не помиляюсь, перший день періоду відпусток. Вийшовши з вокзалу, ми не поїхали на метро. Того вечора вона не схотіла повертатися до готелю „Унік” і ми вирішили піти до мене, пішки, на вулицю Од. Коли ми переходили Сену, вона спитала:
- А можна, ми зайдемо в одне місце, хоч це й не зовсім по дорозі?
І вона повела мене набережними, до острова Сен-Луї. Париж був безлюдним, як це часто буває у літні вечори, і це контрастувало з натовпом на Ліонському вокзалі. Вулиці майже без машин. Відчуття легкості і не зайнятості – ніким і нічим. Останнє слово я записав у чорному блокноті, зазначивши день – 1 липня, – дату того вечора. Я навіть додав визначення слова „незайнятий – який не використовується, порожній, без роботи, вільний”.
Ми йшли набережною Генріха IV, яка якраз згадується в кінці однієї зі сторінок у досьє Лангле, на тій, де йшлося про „смерть людини”. Вона зупинилася перед одним з останніх будинків, номер 46-біс, тим же, що згадується у справі – я перевірив це того ж дня, коли зустрів Лангле, через двадцять років. Того дня досить було перейти Сену, вийшовши з Ботанічного саду.
Вона підійшла до брами і на мить завагалась:
- Я можу тебе попросити?
Вона говорила невпевненим голосом, ніби потрапила у небезпечну зону, де її можуть заскочити.
- Подзвони у двері на першому поверсі, ліворуч, і спитай мадам Дорм.
Вона дивилися на вікна першого поверху з зачиненими металевими віконницями. Через щілини сочилося слабке світло.
- Бачиш – там світиться? – тихо промовила вона.
- Бачу.
- Якщо відчинить мадам Дорм, запитай, коли Денні може їй подзвонити.
Вона була напруженою і, можливо, шкодувала про це прохання. Здається, вона вже була готова не пустити мене.
- Я почекаю тебе на мосту. Краще не стояти перед будинком.
І вона показала у бік мосту на кінці острова Сен-Луї.
Я пройшов у браму і зупинився перед подвійними дверима зі світлого дерева. Подзвонив. Ніхто не відчинив. За дверима ніяких звуків. Хоч ми й бачили світло за щілинами віконниць. Лампа у під’їзді згасла. Я знову подзвонив, уже в темряві. Нікого. Я чекав у темряві. Я справді сподівався, що мені відчинять, що хтось заговорить і ввімкне світло. В якийсь момент я заходився молотити у лівері кулаками, але вони були такі масивні, що нічого не було чути. Чи справді я стукав у ті двері, того вечора? Я потім так часто снив цією сценою, що примарне перемішалося з реальним. Минулої ночі, в повній темряві, не розуміючи, де я, я молотив кулаками у двері, ніби мене десь замкнули. Я задихався. І раптом прокинувся. Так, знову той сон. Я пробував пригадати, чи я так само стукав у двері тієї далекої ночі. Так чи інакше, я ще довго натискав на копку, у темряві, і дивувався водночас кришталевому і тремтливому дзеленчанню дзвінка. Нікого. Тиша.
Я навпомацки вийшов з брами. Вона походжала по мосту. Вона взяла мене під руку, дуже міцно. Їй стало легше, що я повернувся, і я подумав, чи це не було небезпечно.
- Даремно я тебе туди послала, - сказала вона. – Бо бувають моменти, коли мені здається, що все знову, як раніше, до того…
- До чого?
Вона знизала плечима.
Ми перейшли міст і рушили набережною Турнель. Вона мовчала і не варто було допитуватися. Тут усе виглядало спокійним і надійним – фасади старовинних будинків, дерева, світло ліхтарів, вузькі вулиці, що виходили на набережну і які нагадали мені про Ретіфа де Ла Бретона. Багато сторінок у моєму блокноті було списано замітками про нього. Мені навіть не хотілося ні про що її розпитувати. Мені було легко, безжурно, я був щасливий, що йду, уночі, поряд з нею, цією набережною і сам собі повторюю ім’я з таким

читати