Завантажити

це нам відомо. Так от: Дяченко зник разом зі своїм таксомотором. Певно тому й ударили зразу на сполох. До речі, автомобіль Баглая, в нього, як відомо, – „фольксваген”, також щез. Що ви можете сказати з цього приводу?
Дівчина пригнічено знизала плечима.
– Боже... і Славик… Що ж це?
– Не переймайтесь, ведеться слідство – міліція розбереться. А ви зі свого боку, коли щось дізнаєтесь, неодмінно повідомте органи.
Через тиждень вона знову пішла до дражливого лейтенанта, який цього разу виглядав іще знервованішим. На дівчину глянув непривітно:
– Ми працюємо, шановна, працюємо. Не підганяйте. Бачте, скільки в мене справ? – плеснув долонею по височенькому стосику тек на краю стола. – Не один ваш Максим на мені. Й не бігайте сюди. Коли будуть якісь новини, ми повідомимо. Від Баглая, до речі, ніякої звістки?
– Ні…
– Ну йдіть, ідіть… А то і ви й ця жінка, Дяченкова мати… Не треба тут ходити, це не поможе.
Христинка сиділа вдома й чекала. Але день збігав за днем, а новин від нервового лейтенанта не надходило. Дівчина спала з тіла, висохла й від того її великі бездонні очі видавалися ще більшими й бездоннішими. Приходила вересклива Славикова мати, голосила, вимахувала руками, комусь погрожувала („що вони з ним зробили, іроди?”…), нахвалялась десь поїхати, з кимось розібратись, нахвалялася на Максима („це він, безбатченко, утягнув мого хлопчика в якесь нещастя!”). Христинка не могла довго зносити її лементу й, залишаючи гостю на тітку, тікала з хати.
Дівчина блудила як сновида, здригалась від кожного шереху, байдужо виконувала будь-яку роботу й думала лише про одне: Де Максим?
Христинка знову пішла до нервового лейтенанта.
– Жодних новин! – „потішив” він її з порогу. І я ж вас просив… Ходите тут… На мені он убивства висять, розказати б вам, а ви… Може він сам кудись злиняв? Він же нежонатий. Ні сім’ї ні рідні. Надумав, та й чкурнув із грошовитою кияночкою десь на південний пісочок. Тут би й сам… он акурат розпал сезону. А ви ходите…
Не зронивши й слова, вона вийшла і тихенько причинила двері. Але, постоявши в коридорі, знову постукала й нерішуче увійшла:
– Я перепрошую, а який це район?
– Не зрозумів ?..
– З якого району Києва надіслали той… запит?
– З Солом’янського. Будете жалітись?
– Ні. Вибачте...

Якось сиділи в Максима. Одурманливі хвилини любощів минули, Максим звільна лоскотав пальцями її волосся, шию, тендітні плечі, а вона прислухалась до пестощів і до тихого переконуючого голосу:
– Бідолашна ти моя Глибинка! Що ти бачила досі в своєму невеселому житті! І що я бачив? Вбогощі, злидоту, гній! Це ти правду розказувала про гній. Все наше животіння – гній! Та ми ще від нього відмиємось. Я знаю. Відчуваю. Завжди відчував. Я витягну тебе з гною, повір!
– Ну чого ж, – заперечила. – Я вже не в гної – в тісті!
– Та хіба це життя? – погордливо хмикнув Максим. – Ти, безодне моя, справжнього життя ще не знала!
Цієї миті загуркотіло в двері. Максим пішов відчинити й за хвилю Христинка почула знайомий голос. Льова, її дурноголовий залицяльник з Окрайців – єдиний тамтешній кавалер. В дівчини обмерло серце – від цього пустолоба чого завгодно можна чекати!
– Де вона? – прогримів голос окрайцівця.
– Тобі чого, троглодите? Куди, блябуду, преш?!
Христинка схопилася з канапи й визирнула в сіни:
– Це Льова, Максе. Обережніше!
– А-а-а! – ревнув окрайцівець. – Осьо вона! Згинь, баласт – дівка піде зо мною!
Гість турнув Максима в груди й посунув через поріг. Христинка сполохано відступила.
В Окрайцях всі боялись придуркуватого бугая й дівчині вартувало чималих зусиль відкараскуватись від його докучливих залицянь. Дійшло до того, що батькові довелося навіть настрахати на голову вищого від себе настирливого кандидата в зяті: „ Зачепиш доньку – підкрадуся ззаду й горлянку косою переріжу! Розібрав?” А коли Христинка виїздила до тітки, то Льова прилюдно нахвалявся, що скрутить дівці голову, мов курчаті, якщо тільки вздріє її з іншим хлопцем. І старого не побоїться. Христинка тої грізьби не забула й це було однією з причин її скорої прихильності до Славика.
– Не так прудко, троглодите! – процідив Максим. В його голосі задзинчав нечуваний досі Христинкою метал.
– Шо? – схропнув Льова.
– Максе, стережися! – страх за Максима пересилив страх за себе й дівчина знову визирнула в сіни.
Льова стояв спиною до неї, широко розставивши ноги й відвівши вбік праву руку, в якій погрозливо мигнуло вузьке лезо. Навпроти прихилився до одвірка беззбройний Максим.
– А осьо бачив? – повівши ножем, просичав неочікуваний гість. – Сказав же: згинь! Я до тебе ничого не маю – я по неї!
– Зате я, блябуду, до тебе маю! – виразно проказав Максим. – Ти не попросив дозволу ввійти!
Що сталося наступної хвилі Христинка так і не зрозуміла. Максим кудись зник. Щойно стояв і раптом зник. А тоді Льова зненацька

читати