Завантажити

Скільки можна голубитись? Теж мені, блін, голуб’ята!
І от вона сама. Сама… Христинка повернулась на бік і звично підсунула долоню під подушку. „ А він там. Чому не приїхав на вихідні, як обіцяв?.. Я чекала… Сама тут, а він… у Києві…”
Христинка заснула.

Вона спала й уявлення не мала про те, що два тижні тому, як, власне, й будь-якого іншого робочого дня, в київському офісі компанії „Колор-трейдинг”, який вигідно розташувався на тихій вуличці в ошатному будиночку на Солом’янці, цієї вранішньої пори навряд чи хто спромігся б заснути. Перша третина будня – час найвищого напруження та граничної трудової активності. Цієї ранкової години ведуться інтенсивні телефонні переговори, підписуються документи, тріскотять факси, рівно гудуть до краю навантажені комп’ютери, метушаться співробітники.
Того бадьористого літнього ранку генеральний директор компанії Павло Павлович Чечель відпустив, завершивши п’ятихвилинку, замів, заввідділів та менеджерів, зробив кілька телефонних дзвінків, не без зусиль випручав з крісла неповоротке огрядне тіло й підійшов до вбудованого в стіну сейфа. Відімкнув сигналізацію, відчинив дверцята й дістав звичайнісіньку, таку можна купити на кожному кроці, чорну дерматинову барсетку. Повернувся до столу, тиснув кнопку внутрішнього зв’язку:
– Тамаро: водія й кур’єра до мене!
За хвилину до кабінету ввійшли невисокий рудуватий парубчак у дорогих джинсах і куценькій чорній шкіряночці та трохи вищий і крижастіший за рудавого, вдягнений у похватний, з безліччю кишеньок, блискавок і застібок сірий костюм, молодик; чорнявий, гарний, хіба вроду йому трохи псував вираз нахабної самовпевненості на обличчі.
– Ось, – Павло Павлович поклав дерматиновий виріб на поліровану крижину столу. – Все як завжди. Я зараз же телефоную – вас чекатимуть.
– Ясно, Павле Павловичу! – кивнув головою рудуватий і взяв барсетку. Його супутник промовчав.
Коли обидва вийшли, Павло Павлович підніс до вуха мобільник:
– Це я. Посилку відправив – зустрічайте. Все штатно.
Поклав телефон на стіл, відкинувся в кріслі й вглибився задумливим оком у якусь, майже невидиму, цяту під стелею.
Майер. Чим же ще принадити оглядистого австрійця? Схоже, звичайна слов’янська гостинність тут не спрацьовує. До алкоголю педантичний європеєць байдужий, до жінок, принаймні зовні, – теж. Не викликає в нього захоплення ані сауна, ні полювання. Каменюка якась, а не живий чоловік! Чи вони там, у своїй зарегламентованій Європі, взагалі відвикли розважатись? А Майер потрібний, ох як потрібний! Одне його слово, підпис – і „Колор-трейдинг” злетить на таку височінь, де сьогоднішні дрібненькі негаразди, які псують нерви та гальмують рух уперед, просто щезнуть. Партнер поважних європейських компаній – спробуй зачепи! От якби ще Майер був податливішим на вмовляння. Хоч бери, та Віру під нього підклади… Ні, – Павло Павлович невдоволено тріпнув головою, – про Віру, це вже він перегнув. Хріна українського тому дзьобаному сухарю, а не Віру! Все ж перемовини з Майером варто було би привести до якогось логічного завершення – інспекцію регіональних відділень далі відкладати нікуди.
Теленькнув мобільний.
– Що!? – вайлуватий на позір Павло Павлович м’ячем вилетів з крісла. – Як? Та як же ви?.. Бігом сюди! Номер? Диктуй! – Щось шкребнув олівцем на перекидному календарі й уже сам почав гарячково тицяти кнопки: – Ало, генерала Прокопенка! Чечель!.. Гнатовичу, в мене щойно викрали дуже цінні документи. Прямо на вулиці. На проспекті біля універсаму. Але водій запам’ятав номер того авто. Виручай! Так, пиши: темно-червоні „Жигулі”, номер… – номер Павло Павлович для певності повторив двічі. – Визволяй, Гнатовичу – я твій вічний боржник! – Вимкнув телефон. – Ах ти ж чорт, ах ти ж паскудство. Та я вас, чмирів… – натиснув кнопку зв’язку: – Тамаро! Цьвіріньченка до мене, й Фередо до мене, і з’являться ті двоє бійців невидимого фронту – пропусти!
Коли вони вдруге за сьогоднішній ранок увійшли до кабінету, Павло Павлович гніздився за столом лютий, збуряковілий, його гарні сірі очі, що так пасували до приємної благородної сивини на ретельно підстрижених скронях, здавалося аж потріскували від палаючих в них грізних полисків. Поруч стояли його зам і водночас найближча довірена особа – Коля Цьвіріньченко, який чимось невловимо нагадував комсомольських активістів сімдесятих, і начальник охорони фірми, високий худокостий чоловік важковстановлюваного віку, якого всі називали просто Фередо. Коли водій і кур’єр увійшли, шеф підвівся:
– Ну-у?
Водій відступив на півкроку назад, мовляв, я тут не головний, тож доповідати довелося кур’єрові:
– Павле Павловичу! Я… – почав той розбурканим голосом, – ми… Словом, я вискочив купити сигарет, на перехресті за універсамом, і тут… Я вже вертався до машини, а цей козел… переступив мені дорогу і… ну й угрів чимось по макітрі – в мене й скалки з очей! Більше ні біса не пам’ятаю. Отямився на асфальті, барсетка щезла. Я зразу

читати