Завантажити

лихоманково зайнялися, але тут таки й згасли, погляд зробився неживим, задимленим. – Дякую! – гиркнув у слухавку, опустив руку, обвів мерлим зглядом присутніх, тоді раптом замахнувся й щоєсили хряснув мобільником об підлогу в тому місці, де не було килима. Іграшка розлетілась на друзки. – Машину знайшли, – прохрипів. – Там таки, неподалік. Але це нам нібіса не дає. Авто порожнє. Учора ввечері ці „Жигулі” було викрадено в Дарниці, господар одразу подав заяву. – Тут генеральний спинив погляд на водієві. – Ти можеш йти. Та гляди там, язика з-за зубів не висолоплюй! А з цим ми ще побазаримо!
Водій тихо вийшов і акуратно зачинив за собою виготовлені на спецзамовлення, прикрашені витіюватим різьбленням, двері директорського кабінету…


Глава 2.
(продовження)

Христинка

Про ці події двотижневої давності Христинка не знала й знати не могла. Вона солодко спала молодим голодним сном у порожній тітчиній хаті і той її сон докладав усіх зусиль, аби відгородити відпочиваючий мозок від невгавного гуркоту, що робився все гучнішим та надокучливішим. Врешті дівчина прокинулась і не одразу втямила, що то тарабанить хтось кулаком у двері. Зиркнула на годинник – лише десята. Кого ж це сатана приніс у таку ранню пору?
Відчинила – на порозі товкся грузький спітнілий міліціонер, вона вже знала, що це дільничний. Одразу студеним вогким сіверцем війнула чомусь гадка про Максима.
– Добрий день. Перепрошую, ви спали?
– Так, я з нічної.
– Даруйте, не знав. Сусіди сказали, що ви дома, то я й стукав. Можна?
Виставивши вперед пузо, міліціонер пройшов у передпокій, окинув чіпким оком кімнату, ніби ненароком зазирнув нащось під стіл.
– Ви ж Христина Линенко?
– Так.
– Вдома самі?
– Сама.
– А ви часом не знаєте, де перебуває зараз такий собі Максим Баглай?
– Максим? В Києві. Він там працює. А що?
– Річ у тому, громадянко Линенко, що з одного з райуправлінь внутрішніх справ міста Києва до нас надійшов запит стосовно місця перебування Максима Баглая, уродженця Лисянки. А мені відомо, що він з вами, сказати б, гм... неодноразово зустрічався.
– Зустрічався, – виклично ствердила Христинка. – То й що?
– Та нічого. Просто він зник безвісти. Коли ви бачились востаннє?
Христинка похолола.
– Зник?.. Як... зник?
– Отак, шановна. Трапляється – люди зникають безвісти. Нажаль. Чим завдають нам, між іншим, чимало клопоту! Питаю ще раз: Коли ви востаннє бачили Максима Баглая?
– Три тижні тому. Він приїздив до… Приїздив на вихідні. Мав і цієї суботи приїхати, та чомусь…
– А пізніше ви його не зустрічали?..
Розгублена, розкошлачена Христинка сиділа на неприбраному ліжку й крізь шибку позирала, як, важко вихляючи з ноги на ногу, суне від тітчиної хати дільничний. Він випитував її про Максима, про його останній приїзд, про що балакали, як почувався, чи не казав, що збирається кудись виїхати. Дівчина віднікувалась, стенала нерозуміюче плечима, а в голові бухало щораз нестерпніше: зник! Максим зник! Її любчик, її безбоязний шляхетний лицар зник безвісти! Як же це – безвісти? Що, його вже й серед живих немає?..
Не добившись від Христинки нічого путнього, дільничний пішов, а вона залишилась у порожній хаті, наче ластівка в клітці, никала з кімнати в кімнату, наштовхувалась на стільці, сідала на ліжко, підходила до вікна, врешті не витримала та вийшла надвір – відчувала, що в приміщенні задихнеться.
Назавтра вона пішла в райвідділ. Довго нудилась біля чергового, той клопотався іншими справами й змушував Христинку чекати. Нарешті зглянувся – вислухав її плутані пояснення та направив до молодого дражливого лейтенанта, який увесь час, поки вона сиділа, пересовував папери, починав писати, клав ручку, брався за телефонну слухавку, тоді знову совав і перекладав на столі папери й теки.
– Так, надійшов запит. А ви йому, власне, хто? А-а, знайома. Так-так. Тож запит. Де він? Був десь тут. Ну, власне, там повідомляється, що п’ятнадцятого... так, п’ятнадцятого липня цього року Максим Баглай не прийшов на роботу. Через п’ять днів (уявляєте – аж через п’ять днів!) керівництво фірми, де він працював, занепокоїлось та почало його розшукувати. На квартирі, яку наймав Баглай, його не виявили й видно було, що не з’являвся там уже кілька днів. Тоді вони заявили в міліцію. От, власне, й усе. Ні, не все. Практично наступного ж дня, тобто шістнадцятого, у іншому місці, в одному з таксопарків Києва, не вийшов на роботу ще один лисянчанин і, як ми знаємо, добрий знайомий Баглая – Станіслав Дяченко.
– Славик? – скрикнула приголомшена Христинка.
– Ви його знаєте?
– Аякже! Вони друзі! І в Київ удвох поїхали.
– Ну,

читати