Завантажити

сказав йому, – кивнув у бік водія, – щоб дзвонив до вас… зразу…
Павло Павлович видобувся з-за столу і став повільно наближатися до допитуваних. Масивний, громіздкий, він сунувся на миршавенького кур’єра, як грозяна хмара:
– А якого це ви раптом гузна зупинилися, га? – Він рвучко повернувся до водія. – Чого спинився!? – гаркнув.
Той трохи зблід, але загалом незворушно розвів руками:
– Я, Павле Павловичу, що? Він наказав спинитись, я й спинився. Розумію, бл... – винен, не мав права. Але я що? Він старший машини, а я так – водило! Він побіг по куриво, а я залишився. Коли дивлюсь: підскочив до нього якийсь мугир у спецівці, торохнув чимось по довбешці, підхопив барсетку й – дьору. Я рвонув за ним і був би догнав, але той чкурнув через роздоріжжя на зелений, а я поки добіг – блимнуло червоне, а там такий рух! Та я просік, як він сідав на тому боці в „Жигулі” й одразу до вас подзвонив.
Павло Павлович знову зосередив увагу на кур’єрові:
– Де мої гроші? Кому ти їх, чмир, віддав? Чому порушив інструкцію?!
– Я… Павле Павловичу, – белькотів рудавий, – У мене… в мене зникли сигарети… кудись… А я… я й п’яти хвилин не можу без курива. А їхать довго. От я й сказав… сказав, щоб він спинився. Хто ж міг подумати…
– Так, зупинився. І якраз тут, саме в цей момент, саме в цьому місці уздрівся злодій, який злизав саме мої бабки? Так? Не вірю! – Павло Павлович забігав кабінетом, його важкі кроки не поглинав навіть розкішний килим. – Не вірю, що це збіг. Так не буває! Не вірю! Знайдіть, негайно знайдіть мої гроші! Знайдіть, бо я вас усіх на лічильник поставлю, козляри!
– Я запам’ятав номер, – нагадав водій.
– Та знаю, – махнув рукою генеральний. – Я вже подзвонив куди треба. Але розкумекайте ж ви, кретини, недоуми: я не можу втягувати в цю справу органи! Ми самі повинні знайти ці гроші, самі!
– Ви дозволите, – подав голос Цьвіріньченко, за яким, попри грайливе прізвище, тяглася слава винятково ускіпливої людини.
Шеф вовкувато промовчав, а замісник підійшов до рудоволосого:
– А хто з вас кинув ідею стати саме біля того кіоску?
Кур’єр злякано блимнув на водія.
– Зда… здається я.
– Він, – підтвердив водій. – Я не хотів ставати, та він наполіг. Тоді я спитав де, а він каже: „отут!”
– Он як! – Цьвіріньченко багатозначно зиркнув у бік генерального. – Цікава виходить диспозиція! В тебе, Костику, раптом загадковим чином зникають сигарети й ти, в порушення інструкцій, недвозначних, зваж, інструкцій Павла Павловича, наказуєш водієві зупинитись у певному місці. А чи не дожидається тебе там, Костику, співумисник? А ти ще й сам виносиш йому гаманця: на, бери й тікай! Як просто! Залишається тільки розіграти невеличкий спектакль для водія. Що, не так?
– Ні, ні! – збілів Костик. – Що ви, ні! Павле Павловичу, чого це він? Ні! Я барсетку з рук не випускав згідно з інструкцією, тому й пішов з нею по сигарети!
– Добре, – продовжував зам, дивлячись на кур’єра очима, зображеного на великій фоторепродукції позад крісла генерального, удава, – то опиши нам нападника.
– Я… я… чорт його знає. Він налетів так спотайна. Пам’ятаю лише щось велике, темне, здається… синє…
Цьвіріньченко скептично хмикнув і знову стрілив у бік Павла Павловича промовистим позирком, мовляв: усе ясно!
– Я встиг його розгледіти, – озвався водій. – Правда тільки зоддалік.
– Так, – заохотив його „комсомолець”.
– Невисокий, опасистий, м-м-м... клишоногий. Чуприна наче темна. Так ніби схожий на вдягненого в одежу ведмедя. Але тягу дав прудко.
– Негусто, – розчаровано покривився Цьвіріньченко.
– Останнього тижня, – озвався негучним голосом Фередо, – на пост охорони разів зо чотири телефонував якийсь невідомий. Чоловічий голос питав Костика, а коли йому казали, що того немає, зразу кидав слухавку.
Після цих слів у кабінеті запанувала тремка тиша. Всі ніби подерев’яніли. Було навіть чути, як гавкнув десь на вулиці вигулюваний господарем собака. Нарешті генеральний неквапом повернувся й на диво м’якою ходою підійшов до кур’єра.
– Он як, – промовив лінивим, навіть лагідним якимсь, голосом. – А я ж вас попереджав! Попереджав: не чіпайте, суки, моїх грошей, хіба я вам мало плачу? – Його широка горбиста долоня поволі піднялася та обхопила хиряву Костикову шию, ніби то була шия гусака. – В якій іще шаразі сраний кур’єр отримує стільки, як у мене, га? А ти, гнида, зазіхнув. Зазіхнув на чуже…
Костик несміло пручався, силкувався щось заперечити, але з його горла, перейнятого дужою рукою колишнього військового, вихоплювалось лише жалюгідне невиразне хавчання.
– Та я тебе, – навіснів генеральний, – та я…
В цю мить зателенькав залишений ним на столі мобільник. Павло Павлович ослабив руку і, скориставшись нагодою, Костик судомно хапнув кілька ковтків повітря.
– Слухаю! – господар кабінету притис телефон до м’ясистого бурякового вуха. – Так! Найшли!? – На мить його очі

читати