Завантажити

це головне, правда?
– Правда... Ні! Не може бути, щоб не існувало ніяких чортових засобів! Медицина зараз така всесильна! Поїдемо в Київ, до наймудріших професорів, у найвсеславніші інститути! Та я гори розкидаю, коли є хоч найменший шанс! Все оддам!..
– В інтернаті лікарі мене оглядали, – сумно нагадала Надійка. – І встановили, що нажаль…
Сама виходити за ворота Надійка ще не наважувалась. Та в цьому не було потреби – мала вірного повожатого – Свєту. Крім байдикування в Свєти, вони відвідували її подруг, ходили до Ігорька, де Надійка ніяковіла, чуючи, як ті нишком цілуються, бігали на ставок купатися (Надійка на глибоке не заходила), смоктали в кафе „бренді-колу”.
І все таки дівчина не почувалася в цій компанії стовідсотково своєю. Вона невиразно відчувала перепону між собою й ними. Бувало, Надійка вловлювала поблизу навмисно притишене перешіптування, іноді речення уривалося раптом недоговореним. А варто було їй самій вправити щось до розмови, як усі в мент замовкали, якось аж надто підкреслено демонструючи свою до неї увагу, наче поступались місцем в автобусі. Надійці було прикро, та що поробиш – інших друзів не мала, а залишатися наодинці з чорнотою…
А якось… Свєти ще не було, – забігла Яна – забрати касету й батько попросив її прогулятися з Надійкою до крамниці. Він певно запарився по господарству й не помітив, як Надійка повернулась (Яна довела її до хвіртки). Дівчина саме викладала на кухні продукти, коли з подвір’я почувся Свєтин голос:
– Добрийдень, дядьку! Я по Надійку.
– А її нема. Побігла з Яною в магазин.
– А-а. То коли буде розрахунок, дядьку? Тут коп‘я саме треба до зарізу!
– Підожди трохи, ось дадуть зарплату. А хіба ти не хочеш просто, без грошей?
– Ну, дядьку, ви як мала дитина! Думаєте: в усолоду валандатися цілий день зі сліпою, даруйте – незрячою? Наче клопотів у мене більше нема!..
Надійка вмліла. Ледве не впустила з рук пакунок, повела тремтячою рукою вбік, знайшла ріжок столу, поряд стілець, сіла. Здалося, що звична зовнішня темрява прорвала якусь хистку перепону й ринула в неї всередину. Миттю скувала серце, заповнила собою мозок, холодним струменем залила, загасила свідомість… „То он воно як!” Отямилась, коли почула батьків голос:
– О, то ти дома. А я й не помітив… якось…
Він здогадався, що вона все чула й усе зрозуміла. І слова його мовились обачливо, знічено.
– Тату! – проказала з болем, з гнівом. – Як ти міг!? Нащо, нащо ти її… найняв? Аби я тобі не муляла, так? Аби не плуталась під ногами? А я ж нічого не знала, думала: це по справжньому!
Затулила долонями обличчя, заплакала, спочатку тихо, а тоді вголос, нестримно, беззахисно; так, як уміють квилити тільки немолоді, шмагані життєвими чварами жінки. Вперше за все своє недовге життя. Навіть на маминому похороні не плакала, хоч від неї й чекали, а тут…
– Боже, а я повірила! – чулося крізь голосіння. – Повірила, що зможу, як усі! А вони… Чому, чому вони такі жорстокі? І ти! Чому ти мене обдурив? Нащо взяв до себе?
Щось бухнуло перед нею на підлогу.
– Дочко, – почулося знизу, – рідна моя! Це я винен! Бий мене, карай мене, лай! Я гадав, як краще, гадав… Дурний шелепень – і завжди все попсую! Прости мене, нетяму! Прости! Прости й не сердься!
Грубі батькові руки найшли її долоньки, забрали від обличчя, стисли. Дівчина трохи заспокоїлась:
– Нащо ти мене обдурив?
– Прости!
– Ніколи мене не обманюй!
– Не буду!
– Ніколи!
– Ніколи.
– І скажи їй, хай більше не приходить!
– Скажу! Все скажу, все зроблю! Ти тільки не сердься, тільки прости. Ти ж у мене одна-єдина, як я без тебе? Я винен, знову я... Але ти прости! Прости… донечко… Я так перед тобою проступився…
Надійка ніколи не чула, як плачуть чоловіки. Але тут вона здогадалась, що батько плаче. Зсунулась зі стільця, обняла його за шию, і знову заплакала, цього разу тихо, але довго, нарозтяг, і як безупинна осіння дощовиця, зволожували батькове плече її сльози…
Темрява. Дияволиця темрява! Це не батько винен, і не Надійка, й не Свєта. Це темрява! Її ненависник…
Надійка сиділа за столом і, використовуючи змайстрований батьком трафарет, намагалася писати, як писала в інтернаті. Вирішила скласти листа Маринці.
– Привіт, подруго!
Цей голос вона знала. Сашко, Свєтин брат. Розбишакуватий хлопчак років десяти-одинадцяти, якого недавня Надійчина подруга усіляко намагалася здихатись. Надійка напружилась:
– Чого тобі? Сказала ж, що не хочу її знати!
– Та я не від Свєтки, я сам собою!
– І що?
– А так. Хоч, буду з тобою дружити?
– Що, й ти?..
– Та ти не думай – я просто! Ти класна дівчина (Надійка невесело всміхнулась). А то Свєтка зі своїм бойфрендом мене витурюють. Наче я не знаю, що вони зачиняються в спальні, аби смоктатись! То що? – голос парубчака звучав розважливо, діловито.
– Не знаю, Сашко. Справді не знаю.
– Ти не

читати