Завантажити

Глава 1
Темрява

Панувало спекотне, вбоге на дощі та щедре на суховії літо. Не діждавшись прохолоди від землі, крихітний відчайдух жайворонок вперто здирався в безхмарну серпневу височину, сподіваючись винишпорити свіжості в її манливому безмірі. Ось крихітна чорненька цятка, здається, остаточно розчинилася в горішній синяві, залишивши по собі лише невагому пісню. Але небавом замовкла й вона. Це, шугнувши жайворонка й додаючи до природної спеки палу своїх огняних турбін, заходив на другу злітну смугу бориспільського аеропорту літак міжнародних авіаліній.
Збігло небагато часу і з-поміж інших його пасажирів паспортний і митний контроль пройшли невисокий, сутулуватий, чоловік років сорока, на довгастому обличчі якого вирізнялися темні, глибоко сховані очі, та зграбна, літ сімнадцяти, дівчина з відкритим обличчям і простою, дещо старомодною зачіскою густо-смолянистої барви волосся. В карих, широко розплющених, дівочих очах володарював такий невдаваний захват, наче цілий навколишній світ вона бачила вперше і споглядання того світу приносило юнці нечувану насолоду. Деякі подібні риси чоловіка й дівчини, як от властива форма тонких, міцно стулених губ, дозволяли припустити, що це батько й донька.
Діставшись Києва, вони розпрощалися з супутником, високим тілистим чоловіком в окулярах, який прилетів тим таки рейсом, і рушили до залізничного вокзалу. Там батько й донька дочекались макарівської електрички і через дві з половиною години вже виходили з неї на ошатному пероні кінцевої станції. Дівчина з цікавістю роззиралась, вдивлялася в обличчя людей, в обриси будівель, в конфігурацію привокзальної площі з масивним уземкуватим танком на постаменті в її центрі.
– Стань! – спинила вона батька (бо це таки був її батько), коли обоє вийшли на площу. Хвильку подумала й упевнено вказала: – туди!
– Правильно, – усміхнувся батько. – Молодчина!
За чверть години чоловік штовхнув стареньку рипучу хвіртку й вони зайшли на невеличке охайне подвір’я, більшу частину якого займала зграбна цегляна хатина під шифером, з двома різьбленими стовпчиками, котрі підтримували акуратне накриття над ганочком. Праворуч, за хатою, виднівся сарайчик, інші прибудови, а ліворуч, під гіллякуватою яблунею, прикритий невеличким дашком – колодязь.
– От ти й дома, дочко, – промовив батько. – Узнаєш?
Так, вона пізнавала. І давній, наче зморшками, помережаний шпарами асфальт, і приступку біля колодязя, й вичовганий ганок, і гладеньку ручку на дверях, і поріг, і крихітний, обмежований вкопаними в землю цеглинами, квітничок під вікнами. Впізнавала і, водночас... бачила вперше. Зайшла в хату, штовхнула двері до своєї кімнатки, присіла на ліжко… Не зазираючи, могла перелічити, що і в якій послідовності лежить зараз у шухлядці вузенької тумбочки біля вікна: спочатку ножички, потім гребінець, далі – пилочка для нігтів, сірникова коробка зі шпильками для волосся. Але бачила це вперше. Заглянула на кухню. Тут вона безпомилково могла вказати місцезнаходження кожної вилки й ложки, кожного блюдця та кожного слоїка зі спеціями. Але бачила усе вперше.
А хата починала повнитись людом. Галасуючи, прибігли сусідки тьотя Ірина й баба Оля, за ними прийшов сусід, дядько Іван, з дружиною, тіткою Поліною, прибігла і з плачем кинулась дівчині на груди далека мамина родичка тьотя Катя. Примчав захеканий приятель Сашко, цьомнув відважно в щічку і спитав те, що запитував кожен:
– Впізнала?
Вона впізнавала всіх. Усі раділи, вітали її, батька, той кожному заново переповідав, як пройшла операція, що казали лікарі, як велося в дорозі. Приходили ще якісь люди, дівчині вже паморочилося в голові, а до неї ще хтось підходив, вітав, цілував, питав, чи впізнала. „Боже, – думала дівчина, – де були всі вони іще зовсім недавно?” Підійшов батько:
– Як, притомилась?
Раптовим нападом перейняло подих. Аби він не помітив, опустила голову. Досить сліз. Досить карань. Відтепер вона тільки радітиме, тільки насолоджуватиметься. Життям, світом, барвами, обличчями…
Увечері, коли сусіди й знайомі порозходились, дівчина лежала в ліжку, змучена, висотана, але відчувала, що сон здолає її нескоро. Занадто багато вражень, занадто багато думок комашилося в утомленому мозку. А попереду була ніч. Лежала й згадувала…

Темрява. Кажуть, у темряві добре думається. Це каже той, хто не знає, що таке темрява. Он біля полюсу темрява триває цілих півроку (всього півроку!), а щось не чути, щоб приполярні райони народжували великих мислителів. (Діти сміялись, коли Олена Олегівна розказувала їм на географії про бідолашних чукчів та алеутів, які по півроку не бачать сонця.) Але що знають люди про темряву? Навіть ті, котрі живуть у приполярних районах. Про СПРАВЖНЮ темряву! Хто хоче знати, хай спитає в неї. Вона знає. Вона розкаже. Вона – фахівець з темряви. Фахівець найвищого ґатунку! Тому, що

читати