Завантажити

впродовж довгої плетениці років її ревно й неусипно огортала темрява. Тільки темрява. Нескінченна й довершена…
Ні, темрява не спонукає до роздумів. Вона чавить. До темряви неможливо звикнути. З нею неможливо змиритись. Темрява вповільнює рухи – в темряві йдеш ніби дном водойми, натужно, докладаючи зусиль, аби розсунути перед собою стіну – мур пітьми. Темрява вповільнює життєвий ритм, вповільнює плин часу, вповільнює думки. Темрява відгороджує від життя. Й замінює собою життя. В темряві ти осягаєш лише якісь деталі, окремі уривки навколишнього світу. Решта – пітьма. Ось ти торкнулася дверей. Значить є ти, є двері, і є темрява. Й усе. Ось ти підійшла до столу. Отже є ти, є стіл, і є темрява. Ось ти сіла біля столу на стілець. Значить є ти, є стілець, є стіл, і є темрява. Так і існуєш: від фрагменту до фрагменту. І сама почуваєшся усього лиш фрагментом. Уривком в темряві. І мимоволі виплоджується думка: а може й тебе вже нема? Може ти розчинилася в темряві остаточно? І тоді мацаєш себе за руку, прислухаєшся до постуку серця. Ти є. Вірніше: є рука, є серце. І є темрява. Без неї ж ніяк. Нікуди. Вона скрізь. От є твоя рука, є серце, а між ними що? Темрява!
Хоча темрява була не завжди. Вона пам’ятає. Пам’ятає день, пам’ятає безмірне сонячне світло, пам’ятає блискучу повітряну кульку на ниточці, та сяйне листя на розгойдуваних вітром тополях за хатою. Пам’ятає маму. Це було давно, Надійка була тоді зовсім маленькою й спогадів залишилось крихта. Але саме тому пам’ять зберігає їх, як найцінніший скарб. Коли дівчина сама, то гріється біля тих далеких втішливих спогадів, наче зморений подорожник біля підпаленого останнім зламаним сірником, багаття. Хоч вона й не знає, щоправда, як виглядає багаття.
Вона не пам’ятає (тож і не знає, які вони на вигляд) багатьох речей, але ті, що пам’ятає, пам’ятає до найнезначущіших рис. Пам’ятає своє рожеве платтячко з розсипаними по ньому зображеннями кумедних слоників, бегемотиків та левеняток. Пам’ятає ляльку з намальованими на її голівці золотистими косами, Надійка ще все мірилась розчесати їх гребінцем. Пам’ятає велику ледачу кішку синього кольору. Мамине обличчя. Чомусь тата, тодішнього тата, вона не пам’ятає зовсім, а мамине обличчя стоїть перед її внутрішнім зором так, ніби вони ось-ось попрощались. І його миловидний овал, і лагідні карі очі, і родимка збоку на підборідді, й усмішка… І сяйливе листя на розгойдуваних вітром тополях... А далі, якщо коритися вільному плинові спогадів, усе зливається в один довгий-предовгий, глейкий липучий туман; туман, який робився все густішим, непроникнішим, його не могли вже здолати й важкі окуляри з товстими опуклими скельцями. І він швидко обертався на тьму…
І от вона вже йде, міцно вчепившись у теплу мамину руку, якимось лунким порожнім приміщенням і каблучки її сандаликів і маминих туфель тукають об дерев’яну підлогу, її – легко й дрібно, а мамині – рідше та ваговитіше. Вона чує мамин голос. Мама силкується говорити спокійно, але Надійка без зусиль вирізняє в її голосі хвилювання:
– В інтернаті тобі буде гарно, ось побачиш (тут мама на мент затинається, певно усвідомивши недоречність отого „побачиш”). Тут ти спілкуватимешся з такими ж дітьми, як і сама, та знайдеш собі нових друзів. І ніхто тебе не зачіпатиме, ніхто не стане глузувати. Тут тебе навчатимуть гарні кваліфіковані вчителі. А я приїздитиму. Часто. Ти ж не пхинькатимеш за мамою, ні? Скажи, ні?
Надійка хитає голівкою й запитує:
– А що таке квілі…клаві…фіковані?
Та мама вже відчиняє двері й вони заходять в інше приміщення, менше й затишніше.
– Добрий день, – чує дівчинка незнайомий жіночий голос, а навздогін за голосом відчуває легкий, майже невловний, дух парфумів. – Я директор інтернату. Мене звуть Ганна Павлівна. А тебе як звати?
– Надійка.
– Чудово. Яке гарне, хоча й рідкісне нажаль, ім’я! Не турбуйтесь, мамо. Наша згуртована родина з задоволенням прийме Надійку до свого лона. В нас дівчинці буде добре!..
Дев’ять років у інтернаті. Тут вона виросла, вивчилась, тут її примирили з темрявою. Тут її навчили читати, не бачачи тексту й писати, не бачачи того, що пишеш. Навчили бачити пальцями. Тут були коридори, йдучи якими слід триматися правого боку й ручки на дверях, форма яких жодного разу не повторювалась. Кожна річ тут мала своє, раз і назавжди визначене місце, від меблів у класах і кімнатах до виделок та ножів у їдальні. Кожен з вихователів і вчителів, задля зручності дітей, користувався тут одними й тими ж парфумами. Олена Олегівна, вчителька історії й географії, всі дев’ять років слала довкруж себе багатий запах лаванди, Вікторія Степанівна, математичка – ніжний аромат бузку, а тьотя Тоня – технічка, завжди пахла хлоркою. І ніде не було жодного дзеркала й жодного телевізора. Тільки радіо. Радіо жебоніло в кожній кімнаті. Воно нагадувало їм про наявність зовнішнього світу й повістувало про той світ. Але для вихованців інтернату він однаково залишався радше зовнішньою темрявою.
Раз

читати