
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
роботу на віддаленому, занедбаному й розікраденому відділенні занедбаного й розікраденого колгоспу, чи то пак – товариства, закрили. Молоднеча ще раніше порозбігалась хто куди знав, не лишатися ж було їй у товаристві недоумкуватого, але настирного в жениханнях, єдиного, що залишився, окрайцівського парубка Льови! Батько з матір’ю не відмовляли, кожен бо прагне для дитяти кращого, отож, скориставшись тітчиними запросинами й обіцянкою влаштувати небогу в пекарню, вони мовчки зібрали Христинку в дорогу і хрещений Андрій повіз її деренчливим мотоциклом з коляскою в райцентр. Стоячи біля хвіртки, мати витирала наміткою очі й махала доньці рукою, а батько понурено й зосереджено длубався забрьоханим чоботом у масткому окрайцівському грязиві.
З тітчиним сусідом Славиком дівчина здибалася вже назавтра по приїзді. Років двадцяти п’яти, мамулуватий, незграбний в рухах і словах, він топтався біля воріт, лузав насіння й лупав своїм синьо-зеленим позирком на Христинку з виразом деякої, як їй видалося, образи. Нічого, крім усмішки Славик у дівчини не викликав, кілька днів вони лише теревеніли при зустрічі, Христинка жартуючи відбивала його незугарні заміри закласти тісніші стосунки, але після того вечора…
В самісінькому центрі містечка її оточило хамовите стадо, не інакше – обкурених чимось, недолітків так, що Христинка ледве відкараскалась. Ніхто не кинувся їй на поміч і наступного вечора Славик уже пригощав дівчину в кафе морозивом, а ще через день… Нічого, що виросла в селі – телевізор Христинка дивилася й знала, що почім у цім світі. І чого хлопцям треба, теж знала. І обкурених тінейджерів пам’ятала й бовдуруваті Льовині похваляння. А Славик був простецький і надійний. З ним вона почувалася захищеною.
Увечері Славик викликав її з хати й, несподівано зарожевівши, повідомив, що балакав з друганом і той погодився поступитися їм на дві-три години лігвищем, де мешкає одинаком. І вони пішли до Славикового другана. Дорогою Славик човгав кросівками об асфальт і лузав насіння, а вона думала, що ось так, сіро й нецікаво, відбудеться зараз надзвичайно поважна і хвилююча в житті кожної дівчини подія. Христинка боялась, але прагнула цього не виказувати. Вже доросла, другий рік, як закінчила школу, і їй уже все можна…
Славик привів Христинку на забур’янене дворище, в глибині якого сумувала вбогенька, обкладена облупленою плиткою, хатинка, шарпонув двері, які виявились защепнутими зсередини, гепнув у них кулаком.
Двері відчинились і на порозі постав Славиковий приятель. А Славиковим приятелем був Максим…
Якось дивно воно тоді вийшло. Вона сиділа на краєчку чужого, застеленого, якщо відверто, далеко не снігової білості простирадлом, ліжка, поруч сидів Славик, він тужно сопів, курдубато мацав її волосся й зазирав у вічі своїм, смутним як зазвичай, зором. Його лаписька саме посунулась униз, дівчині на спину, звідти попід пахвою до грудей… І цієї хвилі в двері хтось постукав. Це був Максим. Виявляється, він нікуди не пішов. Він викликав Славика надвір і більше вона свого не надто витонченого залицяльника того дня не бачила. Натомість увійшов господар. І заговорив. І вона попливла, захоплена мрійною рікою його тихого, але твердого голосу, поплинула якимось чудним, незнаним досі плином, сама не тямила, що це з нею коїться, але пливти так було надзвичайно солодко й жадано… Ніколи ще не відчувала вона подібного й навіть гадки не мала, що таке можна відчувати.
Того першого дня знайомства Максим до неї навіть не доторкнувся. Вони пробалакали хтозна скільки годин (вона не пам’ятала, про що) і отямилась Христинка лише біля тітчиної хати, до якої провів її Максим, бо вже стояла глупа ніч. Потім були нові зустрічі, нові розмови, солодко-солоні поцілунки, щільно-тремкі обійми; його долоня голубила її волосся, потім посунулась вниз, на спину, попрямувала під пахвою до грудей… Але це було зовсім не так, як зі Славиком, і вона таки вклалася на ті його, не вельми білосніжні, простирадла, й це виявилось іще незрівняннішим, аніж Христинка очікувала.
Вона стала часто приходити до Максима. Зі сто літ не білених стін його берлоги за Христинкою пильнували нахабнозорі голі красулі. Нічого, Максима вона до них не ревнувала – вдома в дівчини теж висів на стіні давній календар зі Шварценеггером...
– Глибинко ти моя, – шепотів він їй у хвилину пристрасного пожадання.
– Чому Глибинка?
– А тобі казав хто-небудь, якої божевільної глибіні твої очі?
– Ти перший…
А по деякому часі Максим зі Славиком від’їжджали на роботу в Київ (після того трапунку, коли Славик загадково щез з Максимової хати, він уникав її товариства, а при зустрічах відверто губився), вона проводжала їх до автобуса, Максим обіймав дівчину за худенькі плечі й, нахилившись, шепотів:
– Ти моя, Глибинко. Зрозуміла? І останешся моєю назавжди. Я приїздитиму. А ти жди. Обіцяй, що ждатимеш.
– Ждатиму.
– Та сідаймо вже! – невдоволено буботів Славик, котрий тупцював поруч і лузав насіння. –
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus