Завантажити

хитнувся, недоладно махнув рукою, прагнучи поцілити ножем у порожнечу, і з гуркотом впав на підлогу. А Максим випірнув, наче з-під землі, замахнувся та щосили врізав голою п’ятою нападникові десь у перенісся. Той рикнув, випустив ножа, а далі… дівчина не могла вже на те дивитись…
За кілька хвилин посередництвом кварти холодної води Максим підвів напівпритомного гостювальника на ноги, виштовхав надвір і, наче лантуха з лайном, випхнув за хвіртку. Повернувся до хати, усміхнувся збадьорливо до Христинки:
– Нічого, Глибинко. Ми ще виборсаємося з тобою із цієї дрисні. Гарантую!

І от він зник. А раптом Максим потребує допомоги. А раптом він лежить зараз на якомусь київському звалищі ослабілий, сходить, безталанний, кров’ю… А вона сидить собі тут, у Лисянці й чекає, що його знайде для неї дражливий, засмиканий міліцейськими клопотами, лейтенант! А як учинив би на її місці Максим? Та він би досі гори здвигнув! Та він би знайшов і вибавив її з будь-якої халепи! А Христинка…
Дивлячись директорові пекарні у вічі, дівчина заявила, що в неї знагла заслабіла мама і Христинці конче необхідна тижнева відпустка. Тихо лайнувшись, директор підписав заяву.
Зранку, вона поїхала в Київ.





Глава 3

Темрява

Зовнішня темрява справді виявилась іншою, не інтернатською. Увійшовши до колишньої оселі, Надійка нічого про неї не пам’ятала й не знала: ні розташування кімнат, ні меблів – в її пливких дитячих спогадах такий великий об’єкт, як хата, просто не вміщувався. Щойно батько відпустив її долоню, як дівчина зразу ж спотикнулася об поріг (в інтернаті порогів не було), на кухні миттю змела зі столу порцелянову тарілку й сполохано вклякла, притиснувши кулачки до грудей, коли та з брязкотом розбилась. Надійку обступали чужі запахи, незнайомі предмети, які не могли слугувати орієнтирами, й чужа темрява. Дика, невпорядкована. Надійка боялась цієї ворожої темряви, в якій не було покищо нічого, яка зяяла беззубою порожнявою. Була Надійка й була темрява. І все. Був іще, правда, батько й це тримало на поверхні, надавало її існуванню сенсу й улагодженості, але не міг же він бути поруч щомиті. В батька справи, він ходить на роботу, утримує сім’ю, яка побільшала рівно вдвоє.
– Я нічого не держав, – знайомив він Надійку з господарством, – самому й зарплатні хватало, а тепер ми вдвох і тобі треба добре харчуватись, то я оце завів курочок, кроликів, хочеш торкнутися?
– А можна?
– Ну а як же!
Крихітне пухкеньке звірятко приємно зігрівало долоні й серденько в нього стукотіло швидко-швидко. Здавалося, що воно боїться.
– Не бійся, пухнастику, я тебе не покривджу! – прошепотіла. – Ти мені потрібен, аби заповнити темряву!
І вона поступово заповнювалась.
– Це наша кицька, теж пухнаста. Погладь!
– Вона синя?
– Ні, що ти. Брунастенька. Отут курочки. Ось зерно, можеш взяти жменьку й сипнути. Тут у нас дерево, яблунька, обережно – поруч колодязь. Це сарайчик, тут хвіртка. А в хаті ти вже роззнайомилась.
Темрява наповнювалась обрисами, запахами, життям…
– Привіт! – незнайомий дівочий голос (імовірно – ровесниця), щільний аромат парфумів (щось віддалено схоже на запах Віри Аркадіївни).
– Привіт…
– Я тут! Я Свєта. Пам’ятаєш мене? Звісно ні, тобі було тоді всього чотири рочки. А мені чотири з половиною! Хоч зі мною дружити?
– Не знаю, чи захочеш ти. Мабуть зі мною не цікаво.
– Я в курсі, що ти сліпа. Та то нічого. Гайда на вулицю – прошвирнемось, чого вдома киснути!
– Тільки не називай мене, будь ласка, сліпою. Це… неприємно.
– Тю, а як же?
– В інтернаті нас називали незрячими.
– Ну нехай так, мені однаково! Ану зізнавайся чесно: в інтернаті з пацанами цілувалася? Чи може й не тільки... га?
– Ні, що ти…
– Та чого там, застидалась. Я ось познайомлю тебе з Ігорьком. Тільки гляди не відбий! Ну гайда, гайда. Стій! Ні, так не піде. В тебе косметичка є?
– Нема. Нащо мені?
– Я так і знала! Зажди, зараз я злітаю, принесу свою. Треба привести тебе в порядок: вищипати брови, підвести очі, збацати манікюр. Ану покажи пальці! Е, та тут непочатий край роботи! Боже, а зачіска!
– Розкажи, яка я? – попросила Надійка, коли, принісши все необхідне, Свєта заходилась шаманити над її зовнішністю.
– Ну, носа дуже не закопилюй, не Клава Шифер… – „порадувала” подруга. – Та жартую! Все класно, все на місці. Губи тільки тримаєш стисненими, наче злишся. Розслабся, усміхнись. Ми тобі ще такого френда накопаємо! От ніс твій мені в подобу: рівненький, акуратний, не те що в мене – картоплина картоплиною! Я свій ніс ненавиджу лютою ненавистю. А Ігорькові, уяви – в кайф!
Кращого наповнювача темряви, аніж Свєта, годі було й вигадати. Свєти миттю стало багато. Вона заповнила собою темряву, заповнила весь навколишній простір, всю Надійчину

читати