Завантажити

підгодував. Зараз я тебе пересаджу, хвіртка в них замкнута, але дурники, блябуду, не подумали, що можна ж розчинити ворота! То ти мені їх розчиниш. Там, унизу й вгорі засувки – найдеш!
Здійнятий дужими руками, Максимко злетів угору, на воріття, зістрибнув на той бік, намацав у темряві засувки і вже за мить Іван нечутно прослизнув на подвір’я й тихо причинив за собою стулки воріт.
– Тепер сюди! Диви: вікна загратовані, але ти малий – пропхнешся! Бачиш: кватирка відчинена, провітрюють! Залізеш, вийдеш у сіни й відімкнеш мені двері, в них там англійський замок. Зрозумів? На, блябуду, ліхтарик. Йди!
Все виявилось напрочуд легко: Максимко без пригод проковзнув у хату, пробрався, увімкнувши ліхтарик, до вхідних дверей і от Іван уже всередині. Відібрав у хлопця блимавку та заходився нишпорити в чужій хаті впевнено, цілеспрямовано, либонь добре знав, що шукав. І дійсно, досить таки швидко знайшов.
– Є! – промовив задоволено, дістаючи з якоїсь шухляди та відкриваючи невеличку скриньку. – Йди сюди, глянь!
У різьбленій, гаптованій зсередини червоним оксамитом, рахві лежав рівненький стосик розмальованих та розписаних незнайомими літерами папірців. Вони були незвично продовгуваті, але Максимко здогадався – гроші! Правда, таких грошей він іще не бачив.
– Ненаші…
– Еге ж, – хмикнув Іван. – Ненаші. Долари! Робимо ноги, малолітко! Нам тут, блябуду, більше ловити нічого!
Спорожніла скринька м’яко впала на встелену килимом підлогу. Але вона була така гарна, така манлива. Так зграбно лежав у ній щойно стосик розписаних незнайомими літерами папірців, що Максимко не втримався, підхопив шкатулу, пхнув за пазуху й подався за Іваном…
Додому поверталися в доброму настрої. Особливо збудженим був Іван:
– Кооператор! – цвіркав він погордливо крізь зуби. – Вважай – кровопивець! Таких радянська влада, блябуду, сімдесят років давила та не додавила! Останні товари, гад, скуповує й пре на Польщу! Ну нічого, ми з тобою трохи справедливість відновили! Зарубай собі, малолітко: ніколи й ні в кого нічого не проси! Хочеш – бери! І все буде твоїм, ось згадаєш мої слова. І ніколи не бійся! Нехай вони бояться. Хай усі бояться. А ти не бійся! І бий першим. Завжди бий першим! Тоді вони ще дужче боятимуться! Бачиш, які нині часи каламутні настають? Кожен хоче бути зверху. І ти хотітимеш. Тож добре затям мої слова, малолітко!

А далі була неймовірна, казкова, фантастична, подорож до моря. Говіркий, як йому й належиться, таксист швидко доправив їх розхитаною гірчичною „волгою” в далеке приморське селище, де вони найняли квартиру, власне, це був невеличкий котедж на дві кімнати й кухоньку, з підключеною до балона газплитою, і з водогоном. Найняли дешево, бо сезон минув, але було ще тепло й вони донесхочу розкошували на спорожнілому пляжі, годинами бовтались у теплому стомленому вересневому морі, аж не стачало сил з нього вийти, падали знеможені на пісок, а за півгодини знову кидали свої палені тіла в його нескінченні прохолодні обійми. І ніяк не могли накупатись.
Засмаглі, аж бурі, мешканці селища прямо на пляж приносили їм неосяжні, рябі, теплі, як сонце, кавуни, які знесилено репались від одного доторку Іванового ножа; їли ті кавуни, спершу скибками, тоді куснями, а тоді Максимко всією мармизою занурювався в кораловий зернистий м’якуш, а Іван, бувало, зводив хлопцеву голову з кавуном догори і солодкий масткий сік збігав просоленим щуплим Максимковим тільцем униз, швидко загусав і припадав пилом. Нехай – у морі змиється!
Обідали надворі біля котеджика, під щільним, непроникним для сонця, виноградним шатром; за додаткову плату їм готувала хазяйка, яка жила поруч, і відгукувалась на чудернацьке ймення Сократівна. Щодня Сократівна смажила їм лобастих бичків, мама, сміялася, що наїсться тут бичків на цілісіньку решту життя, але на пропозицію хазяйки внести в меню зміни, вони дружно заперечували: ні, нехай будуть бички!
Після обіду Іван, бувало, лежав, а мама вмощувалась на нього верхи і, грайливо озираючись на Максимка, м’яла вкриті густим темним лісом чоловікові груди: „Іванку-у! Я тебе хочу!” Іван реготав, ляскав маму по ледь прикритих купальником сідницях, потім діставав з кишені та жбурляв Максимкові зіжмаканого карбованця:
– Йди, купи собі морозива!
Ні до, ні після тих двох тижнів не їв Максимко стільки морозива. Хлопець поглинав його десятками порцій, кілограмами, тонами! Разів по сто за день бігав до єдиного місцевого магазинчика, де нещадно спорожняв усі його скромні припаси, розраховані либонь на мешканців цілого селища, й ніяк не міг наїстись. Повертаючись, він уже знав, що мама вдаватиме, ніби заклопотана на кухоньці, сама ж стрілятиме в Івана значливими, але не дуже зрозумілими хлопчакові поглядами, а „татко” лежатиме на розкладному кріслі, де вночі спав Максимко, задоволений, ситий і, щойно хлопець з’явиться в хаті, заходиться вчити його уму-розуму:
– Дивись, малолітко й мотай на вус. Бачиш, як живемо? Нехило,

читати