Завантажити

залишилось у вагоні жменя, попідводилися з сидінь та посунули до дверей. Христинка й собі підвелася й зійшла з затишного освітленого вагона на перон. Сутеніло.
Макарівка. Поблизу цього містечка, десь у лісосмузі, знайшли Максимів і Славиків автомобілі. Це те, що вона знає. Чи був Максим у Макарівці, чи просто проїздив, прямуючи в Лисянку? Хтозна. А знати треба. Принаймні, це єдиний його слід.
На кінцеву станцію електричка прибула під вечір. Куди йти, де шукати ночівлі? Дівчина перекинула через плече рюкзачок і залишила перон, вирішила, поки не споночіє, пройтись – ознайомитися з містом. А ночувати, очевидячки, доведеться на вокзалі.
Важку звальну ніч Христинка провела на твердому сидінні в залі очікування вокзалу поміж інших пасажирів, або просто „бомжів”, яким ніде було прихилитися, так само, як і їй. А вдосвіта рушила туди, куди й більшість люду з переповнених ранкових електричок – на базар.
А базар клекотів. Підхоплена гомінким юрмиськом, дівчина ходила поміж торгових яток, удавала, що придивляється до товару, навіть питала іноді, що почім, а сама прислухалась, нашорошивши вуха, до розмов і водночас розмірковувала, як бути далі. Скористатися випробуваним способом – зайти в міліцію? Для цього треба дочекатися понеділка, а сьогодні лише субота.
Стовковище вирувало:
– …Кумо, драстуйте! Де б ми оце спіткалися, як не на базарі!..
– …Та за що ж тут п’ятірку давати, за оцей горох? Бога бійтесь…
– …Кульочки, кульочки, сигарети!..
– …Ой, не знаю, що воно буде ниньки з барабольою: жук поїв, посуха спила! То в нас ще нічого, а з південних областей он приїздять, закуповують, в них, кажуть – усе чисто вигоріло.
– …Поїхала, поїхала моя квартиранточка. Хороша людина – я й на поїзд пособила їй сісти…
Христинка спинилась, озирнулася й пішла за малорослою кругловидою, немолодою вже жіночкою, яка провела нещодавно на поїзд квартирантку. А жіночка, розпрощавшись зі співрозмовницею, пішла базарювати: купила в рибних рядах оселедця, у хлібному ларьку буханець, придбала якихось крупів і стала галайкотіти з іншою, вищою й сухішою за себе жінкою. Христинка підійшла та звернулась до щуплішої:
– Я перепрошую, чи ви не підкажете, де тут неподалік можна найняти на якийсь тиждень квартиру?
Вища глянула на кругловиду.
– Та воно, квартира є,– ховаючи інтерес, промовила низенька. На її круглому обличчі поміж двох рожевих, опуклих, наче яблука, щічок вирізнявся порядною картоплиною шпаркуватий краплистий ніс. – А ви ж хто, звідки?
– Та ми оце бульбу заготовляємо по селах. А я бухгалтер. Ви не тривожтесь, я й паспорт віддам і заплатити можу наперед!
– Тільки мені щоб було тихо! Я ні ґвалту ні пиятики не зношу! – суворо попередила господарка квартири.
– Що ви, ніякого ґвалту!
– Ну то ходім, покажу хатину. Тебе як звуть, дочко?
– Христинка.
– Гарне ім’я. А мене гукай тьотя Галя.
Тьотя Галя жила в невеличкому, наче іграшковому, будиночку неподалік базару. Утім, попри мініатюрні розміри, хатинка була розділена на дві половини й кожна мала окремий вхід. Ознайомивши квартирантку з помешканням, тьотя Галя одразу ж запросила дівчину на сніданок:
– І не думай, дочко, відмовлятися – обиджусь. Ми й з тією квартиранточкою, хороша була людина, шкода – поїхала, разом вечеряли, а було що й підобідували. Воно, вдвох веселіше, бо я, дочко, сама живу, ну а ти вже там купиш коли якого буханця, абощо.
Минуло вже більше доби, коли дівчина їла востаннє – в Києві ще переполуднувала біляшем, тож відмовлятися від гостини добросердої хазяйки не мала ні сил, ні бажання.
А вже за п’ять хвилин Христинка зрозуміла, що кращого джерела вістей, аніж тьотя Галя, не знайдеш, либонь, і в цілій Макарівці. Хазяйка квартири знала в містечку все і про всіх: хто, де, коли й з ким, кого, чому та задля чого. Причому спрямовувати говірку жіночку в бажаному напрямку виявилось зовсім не складно:
– Стривайте, тьотю Галю, десь я чула, в газеті, здається, читала, що в лісосмузі біля Макарівки знайшли захованими два новісіньких легкових авто без господарів. То це ваша Макарівка, чи якась інша?
– Яка там інша? – махнула рукою тьотя Галя, подаючи на стіл, до розчиненого оселедця, жарку розсипкувату картоплю. – В нас! Тільки не в лісосмузі, а в лісі під Вахутинцями. Усі про це балакають. Заховано й галуззям прикидано. Та так, що й зблизька не розгледів би, якби те гілля не пов’януло!
– А хто ж помітив?
– А, то комедія! – пожвавішала й без того моторна тьотя Галя. – Розказувала мені Тимофіївна, а Тимофіївна в нас – що тобі „цереу”: буцімто Вовчуг – є тут у міліції такий, кріпко ласий до жіночого добра, начальничок, поїхав у вахутинський ліс з мадамою. Ну й набрів ненароком на ті машини. То він, як легковики нагледів, то й забув, чого в лісі опинився – мерщій гайнув доповідати. То йому, балакають, ще й дяку оголосили, за професіоналізм. От тільки мадама та, молола Тимофіївна, з тою дякою не

читати