Завантажити

по справжньому й реготала та кружляла навколо мами підскоком ще дужче. „Ось ти в мене отримаєш!” – нахвалялась мама. „Не отлимаю, не отлимаю, – не вгавала Надійка і, влучивши мить, вихопила в мами лозинку, осідлала її та знову рушила підстрибом околяса. – У мене хвостик, у мене хвостик! – Який же то хвостик, – хитала головою мама, – ох і вигадниця, то ж лозинка! – Хвостик, хвостик! – Ні лозинка! – Хвостик! – Ні лозинка! – Я знаю, – вигукнула раптом маленька Надійка, – це лозохвостик!” Мама засміялась…

Батько заробив відгулів і вони поїхали в Київ. Аби сторонні не наштовхувались на її закостенілий погляд, він купив доньці затемнені окуляри, в електричці Надійка сиділа відвернувшись убік, і пасажирам здавалося, що дівчина просто розглядає щось за вікном.
А потім почалася їхня втомлива, безрадісна і (якщо відверто) безнадійна подорож столичними шпиталями, інститутами та ще бозна якими лікувальними закладами. Чекаючи прийому, вони подовгу, мовби надокучливі прохачі, сиділи під кабінетами, батько кудись ходив, щось з’ясовував, з кимось лаявся, з кимось радився, повертався й підбадьорливо поплескував доньку по коліну:
– Я про все договорився. Всунув сестричці шоколадку – зараз нас оглянуть.
Заходили до прохолодних лунких кабінетів, в яких навіть напружившись, Надійка не відчувала анінайменших ознак затишку й людської присутності; її садовили, де на твердий розхитаний табурет, де в м’яке крісло, тулили до лоба холодні металеві предмети, вмикали якісь прилади, сопіли, шаруділи папером…
– Ви розумієте… стан сітківки… стовбур головного мозку… морфологічні зміни… час втрачено…
Батькова рука знаходила її долоню й вони тихо виходили…
– Нічого, – знову підбадьорював він її в коридорі, – мені ось нараяли звернутись…
Маршрутка, метро, тролейбус, шоколадка… І знову прохолодний незатишний кабінет, крісло, мертвотний дотик металу… І безживний глос:
– В наших умовах... практично… не практикується… фактично… факти невідомі… – такі ж прохолодні незатишні й безживні слова… І шорстка батькова долоня:
– Нічого, мені ось підказали…
Ночували на Оболоні, в дядька Василя – двоюрідного батькового брата. Після небагатої вечері втомлена Надійка швидко заснула на тахті, де їй постелила тьотя Ніна. Вже в напівсні чула дівчина батьків голос, що притишено линув з кухні:
– Усе, що я можу, Васю. Все. Але як мало я можу, а як багато мушу! Ти розумієш…
А зранку – знов маршрутки, тролейбуси, гамірне велелюддя, з якого неможливо виокремити ні окремого запаху, ні голосу, ні ходи…
– Що я вам скажу, – Надійка збайдужіло слухала шепелявкуватий голос офтальмолога. – Фахівці нашого центру стажуються в Німеччині – у Штутгарті. Там роблять такі операції, але, ви розумієте, це унікальне обладнання, про яке ми покищо можемо тільки мріяти, а поїхати вам туди – операція коштує близько п’ятдесяти тисяч доларів. Так, що шукайте спонсорів, а організаційно ми допоможемо…
– Нічого, Надійко, мені ось іще порадили…
Дорогою додому втомлена дводенними мандрами Надійка заснула. Перед її внутрішнім зором (хоча, чи буває внутрішній зір за відсутності зовнішнього?) замерехтіли жовті й червоні кола, трикутники, ромби, гладка синя кішка погналася за невиразною темною тінню, від якої бридко тхнуло, певно то був скажений лис; грайливо зацибало в жовтому небі підвішене на ниточці смарагдове сонце, застрибала на одній нозі, осідлавши вербову лозинку, сама Надійка, а мама на стільчику посварилася на неї пальцем і вигукнула голосом шепелявкуватого офтальмолога: „Ось ти в мене отримаєш!”
– Ні! – вона прокинулась. – То був не сон, я згадала!
– Що, – виморено спитав батько.
– Лозинка, яку я назвала лозохвостиком. Це було насправді! Дуже давно. Я не вміла ще навіть вимовляти „р” і мені дуже сподобалось тоді це слово – лозохвостик, бо „р” в ньому немає! – Він мовчав. – Не переймайся, тату! – Надійка знайшла батькову долоню. – Ми ще з нею повоюємо!
– З ким?
– З пітьмою... Я знаю: вона могутня, майже всесильна! А ми – лише двоє самотніх невдах, які вигадали чомусь раптом, що здолати її буде просто й легко. Ні, тату, – вона хитра, вона підступна, її голіруч не візьмеш! Та ми здолаємо її всеодно!.. – її долоня на батьковій руці затремтіла. – Я вірю!
Тільки й залишалось, що вірити. Її давній ворог, її незмінна та всевладна супроводжувачка, яка відгородила дівчину від світу й замінила собою світ – її темрява вкотре торжествувала. Надійці навіть здавалося, що вона бачить її обриси: щось неосяжно високе, якась гігантська тінь з нерівними пошматованими закраїнами вивищувалась над дівчиною, а оті два солом’яно-кровисті кола, ніби щойно уві сні, то либонь були її очі. Непроникним тванистим туманом вона огортала Надійку зусібіч, від її холодного доторку на ліктях у дівчини навіть випухирились сироти; тьма застувала собою світ і милостиво дозволяла бачити тільки себе. Так, Надійка бачила тільки темряву – свою повелительку. Але

читати