Завантажити

годинник.
Час було навідатись нагору, та й для збурханих нервів кращого заспокійливого, аніж серпентарій не існувало, тож залишив телефон (ніколи туди його з собою не брав) і різьбленими гвинтовими сходами зійшов на мансардний поверх.
Плазунами Павло Павлович захопився ще за часів служби в далеких і жарких каракумських пісках. Якось на день Радянської армії підлеглі подарували йому піщану ефу – найсмертоноснішу змію барханів, плазуна, який не відає компромісів і найпримарнішу загрозу зустрічає миттєво й однозначно – атакою. Майора Чечеля змія загіпнотизувала, закохала в свою смертельну красу одразу. І поклала початок колекції – його таємній гордості, місцю відпочинку й філософських розмислів. Нині в обладнаному за останнім словом техніки серпентарії крім старожилки ефи мешкали підступна африканська мамба, двоє доброзичливих смугастих бунгарів, благородна індійська кобра, лагідний вайлуватий королівський удав та предмет виняткової гордості господаря – рідкісна й невимовно красива габонська килимова гадюка. Окрім ефи він привіз із пустелі гюрзу, але через кілька років (серпентарій тоді ще тільки будувався) та нажаль загинула, а нині господар з нетерпінням чекав поповнення – скоро мали доставити техаську гримучу, вінець досконалості численного плем’я плазунів.
Вітаючи господаря, удав підвів голову та зачав граціозно поводити нею з боку в бік – канючив гостинця; бунгари, кожен в окремому тераріумі, виконали смугастими жовто-чорними тулубами по кілька лінькуватих рухів і завмерли; мамба видавалася дещо збудженою, Павло Павлович повернув ручку терморегулятора, трохи знизив температуру – нехай „камуфляжної” масті африканка заспокоїться; килимова, ефа й індійська кобра флегматично вигрівалися в променях штучного сонця і на появу господаря ніяк не відреагували.
Павло Павлович походив попід тераріумами, потішився, усміхнувся: Ось справжня краса, довершена, самодостатня! Нічого зайвого ні в будові тіла, ні в потребах, ні в рефлексах. Увесь світ поділяється на здобич, яку бажано заковтнути й на ворогів, яких не завадило б знищити. Немає відтінків, немає вагань, немає друзів. А чи є вони в нього? – раптом подумалось. Чи підтримають у цій непростій замарудленій ситуації, чи допоможуть? Ще трохи помилувався плазунами й зійшов униз. Сьогодні „дракончиків”, як пестливо називав улюбленців, не годував – у дикій природі змія здобуває харч далеко не щодня…




Глава 6

Темрява

Незрячим також сняться сни. Але теж незрячі. В інтернаті Маринка часто ділилася з Надійкою своїми сновидіннями. Дівчинці, яка не бачила з народження, снилися обриси того, чого можна торкнутися, обмацати пальцями, снилися доторки звуки й запахи, снилися найдивовижніші поєднання доторків звуків і запахів. Якось, розштурхавши Надійку посеред ночі (хоча ніч була для них явищем умовним – просто час, коли треба спати), тремтячим голосом Маринка почала розказувати, як щойно уві сні за нею гнався страховидний скажений лис (про скажених лисиць вони слухали напередодні по радіо). Своїми скаженими гострими зубами він боляче шарпав дівчинку за плечі, його паща виплоджувала нестерпний сморід, а навздогін смороду (чи навпаки) лунало відразливе гарчання.
– А як ти знаєш, що то був лис? – поцікавилась сплячим голосом Надійка.
– Ну як же! – аж образилась подружка. – Тому… що він був такий скажений!
– І який він мав вигляд?
– То я ж кажу: гострі зуби, наче в кішки, тільки, ясна річ – більші, здоровецька паща, яка все гарчала та гарчала, знаєш, так голосно – й досі у вухах дзвенить, і сам такий, такий… нещадний! І от я тікаю від нього довгим – предовгим коридором, тримаючись правої сторони й знаю, що зараз коридор закінчиться, почнуться східці, а по східцях я бігти не зможу і скажений лис мене наздожене, хочу стрибнути зі сходів униз, аж раптом чую голос Ганни Павлівни: „ А чого це ти, Маринко, гасаєш сходами?” – і прокидаюсь…
Надійку теж навідували сни. Частіше – незрячі, як у Маринки, але іноді... прегарними рожевими травами вона блукала попід райдужними деревами, на шафранному небі Надійці сяяло зелене сонце, під сонцем пурхали променисто-калинові птахи, а об ноги терлися й голосно муркотіли довірливі сині кішки. Певно свідомість (чи підсвідомість) надолужувала таким чином відсутність барв у її правдивому чорному існуванні.
Іще Надійці снилися голоси. Інтернатських подружок, вчителів, вихователів, мами… Мамин снився найчастіше. А якось, це було вже тут, удома, приснилася й сама мама. Маленька Надійка, така, якою вона була ще тоді, коли бачила, захоплено регочучи, бігала заллятою сонцем кімнатою навкруж мами, а мама, молода, усміхнена мама, сиділа посеред тієї кімнати на стільчику та сварилася на доньку лозинкою: „Ось я тобі дам, пустунко! Ану припини, бо ще лоба наб’єш!” Надійка розуміла, що мама свариться не

читати