Завантажити

привернула, то ніяк не могла пояснити заклопотаному правоохоронцеві мети свого приходу.
– Ви з заявою?
– Ні. Мені треба зустрітися з тим, хто займається зниклими безвісти.
– Навіщо? У вас хтось пропав? Ви прописані в нашому районі?
– Ні, я взагалі не з Києва. Розумієте, мені треба… треба розпитати…
– Розпитати? Дівчино, це ми розпитуємо – така в нас робота!
– Я з приводу зниклого безвісти Максима Баглая.
– Баглая? Так-так, щось було, – черговий відшукав на столі якогось клаптя, кивнув головою. – Маєте інформацію?
– Так.
– Ну нарешті. З’ясували. Зниклими безвісті опікується слідчий слідчого відділу старший лейтенант Хвостенко. Але його зараз немає. Коли буде – невідомо. Так що, або залиште вашу інформацію мені, або ждіть.
– Я почекаю…
Чекати довелось довго. Слідчий Хвостенко – високий, сухоребрий міліціонер, з’явився аж під кінець робочого дня, без захвату сприйняв повідомлення чергового, що його чекає відвідувач і, окинувши дівчину непривітним поглядом, запросив до кабінету. Його непривітливість лише зросла, коли він довідався, що ніякою інформацією про місцезнаходження Максима від неї не пахне, навпаки: Христинка хоче з’ясувати, що відомо міліції.
– Гм. Взагалі то, шановна, я сиджу тут для того, щоб збирати відомості, а не видавати їх!
– Мені дуже треба! Будь ласка! Я його шукатиму, полечу куди завгодно! Тільки б знати куди! Може він лежить десь поранений, чекає допомоги! Я вас дуже прошу!
– Гм, позаштатний помічник! – втомлено осміхнувся міліціонер. – Що ж, – дістав з шухляди теку, розгорнув, пошарудів папером. – Ага, ось: двадцять першого липня сього року від керівництва компанії „Колор-трейдинг” надійшла заява про те, що працівник центрального офісу фірми Баглай Максим з п’ятнадцятого числа не виходить на роботу. Співробітники компанії самотужки знайшли власника квартири, яку наймав Баглай і з’ясували, що квартирант не з’являвся там принаймні кілька днів, імовірно – він залишив помешкання теж числа п’ятнадцятого. Одночасно зникло й авто Баглая – темно-синій „фольксваген”, номери якого додаються. Ось так. Надійшла заява – ми відреагували. На місці попереднього проживання, тобто в Лисянці Черкаської області, громадянин Баглай, як нам повідомили, не з’являвся. Все. Ознак насильницьких дій проти вищеозначеного громадянина виявлено не було, поїхав собі кудись і край. Нудно й нецікаво… – На кілька секунд слідчий замовк, та Христинка відчувала, що сказав він іще не все. І справді, за хвилю міліціонер продовжив: – Нудно й нецікаво… Було. А сьогодні, шановна, заїхав я в справах до обласних шляховиків і знаєте, яку там почув новину, всі тільки про це й гуторять? У лісосмузі, неподалік містечка Макарівки, знайдено два цілком справні легкові автомобілі: жовтий таксомотор „Пежо” й темно-синій „фольксваген”. Обидва авто було старанно замасковано гіллям, але вони простояли там не менше двох тижнів, листя зів’яло й автівки виявив співробітник міліції, який перебував там поблизу в іншій справі. Навколо ні душі, ні людей, ні трупів, ні слідів – нічого. Зачувши про „фольксваген”, я поцікавився в колег його номером, думаю, ви вже здогадались, кому належить легковик?
– Максимові!
– Йому! Даішники немало подивувались, коли я миттю видав їм інформацію на власника автомобіля. Крім однієї подробиці: де той знаходиться зараз. Ну, встановити приналежність таксі труднощів не складало – власником „Пежо” є один з київських таксопарків, а водієм…
– Славик!
– Ого! –звів брову слідчий. – А звідки знаєте?
– У Лисянці, в міліції мені сказали, що й Славик зник безвісти.
– Справді. І практично в один день з Баглаєм. Отака дивна пригода. Там обнюшили всю посадку, але, повторюю, наритого – нуль. Може маєте якісь припущення, що могли робити Максим Баглай і Станіслав Дяченко в Макарівці?
Дівчина знизала плечима.
– Ніколи не чула від Максима про Макарівку. Може він просто… просто їхав повз Макарівку до ме… в Лисянку?
– Можливо, – погодився міліціонер. – Принаймні це все, що я накопав, шановна! Даруйте, я й так убив з вами гору часу.
– Дякую, – дівчина встала. – Я поїду в Макарівку.
– Бажаю успіхів. Сподіваюсь, ви дасте знати, коли виявите там щось свіже. У відповідь, так би мовити, на мою люб’язність.
– Добре.
– Ось, прошу – мій службовий телефон. Бувайте.
Ці сережки батько з мамою подарували їй на шістнадцятиліття. Продали двох кабанів і купили. Вони тоді ще посварилися – батько складав на кольорового телевізора – мріяв замінити їхню допотопну чорно-білу „берьозку”, але мама наполягла на своєму: „Вона вже доросла, нехай має бодай єдину цінну річ!”
Єдина цінна річ. Дівчина відшукала ломбард і без жалю поклала золото перед приймальником:
– Хочу продати…

– Шановні пасажири! – прохрипіло десь під стелею. – Наш електропоїзд прибуває на кінцеву станцію Макарівку. Звільніть, будь ласка, вагони!
Пасажири, яких

читати