Завантажити

бійся, я не надоїдливий.
– Ну, як не надоїдливий, тоді давай спробуємо…





Глава 4

Максим

Максимко вийшов і тихо причинив за собою двері директорського кабінету. Паскуди! Хто ж це встиг уже накапати „дерику”, що вони курили тайкома на спортмайданчику? Ніби всі були надійні, перевірені пацани. Й на тобі! Директор навіть у курсі, що вони кадили пекучим, аж у гузні дере, „Біломорканалом”. А що, як на годящі сигарети монет не вистачило! Мусили пустити в хід „термоядерні”, ті, що Саник Сколота тирив потихеньку в діда. В Саникового діда склероз – щойно розпечатає пачку, як Саник одразу кілька цигарок у кишеню, а дід і не пам’ятає, скільки він там уже видимів! Хороше діло – склероз! Шкода – в Івана склерозу немає. Іван усе пам’ятає, в того не поцупиш! А непогано б. Іван смалить розкішні „столичні”, а Максимкові тільки й лишається, що насолоджуватись їдучим пахіллям диму, що його випускає „татусь”, лежачи зазвичай (навіть не роззувшись) на тахті перед телевізором. А коли до нього приєднується ще й мати, то такий серпанок висне під стелею, що гола, запаскуджена мухами лампочка, ледь жевріє! Воно, може Іван і не відмовив би – почастував „синочка”, та Максимко не наважувався покищо просити. Іван – мужик статечний, з ним жарти кепські. Іван добре знає, що п’ятикласнику, або малолітці, як він прозиває Максимка, можна, а що ні. Телепнеш не те – таким потиличником нагородить! І мати завжди на його боці: „Чуєш, що батько каже, лобуряко!” Хм, „батько”!
То хто ж таки продав? Саник Сколота не міг. Хіба Веня Префікс, або Славик Гальмо? Не стільки тієї розкоші – більше кашляли, ніж димували, як неприємностей. А може той кашель і виказав?
Зваживши всі обставини, на урок Максимко вирішив не повертатись. Мав бо вагомий аргумент – директор викликав! Навряд чи Євдокія Павлівна уточнюватиме в „дерика”, коли той шаливітера відпустив. Та й урок був останнім. „Ось, передаси мамі записку, – вручив йому директор згорнутий акуратним конвертиком папірець. – Я викликаю її до школи!” Ще чого! Максимко собі не ворог. Матері хлопець не боявся, а от Іван, хтозна, як зреагує. А засіб виховання в нього один на всі трапунки – потиличник!
Удома нікого не було. Максимко зашпурделив портфеля в куток, нашвидкуруч посьорбав холодний учорашній борщ з черствим куснем кислуватого хліба (свіжого не знайшов) і дунув з двору. На вулиці вже збігся з Іваном, який повертався звідкілясь, як завжди щось насвистуючи. Високий, бровастий, вродливий, він щоразу вражав Максимка своєю ходою: попри цупку, доладно збиту статуру, ступав м’яко, нечутно, якось ніби по котячому.
– Куди лижі нагострив, малолітко?
– Піду погуляю…
– Дивись, блябуду, щоб увечері був мені вдома! Діло є!
– Яке діло?
– Побач.
До вечора більше нічого цікавого не трапилось. Хіба що відняв у знайомих першачків дріб’язок – і на пачку „прими” не вистачить, та здибав Веню Префікса, з яким обмізкували сьогоднішню шкільну придибенцію.
Якось на уроці мови вчителька викликала Веню й спитала, з яких частин складається слово. „Ну корінь” – почав Веня. „Так, ще?” – „Префікс.” – „Добре, далі.” Веня мовчав. „Продовжуй” – підбадьорила його вчителька. „Префікс” – знову промовив Веня. На задній парті хтось пирснув. „Корінь, префікс – це ми вже чули, а далі?” Веня з хвилину помовчав, а тоді знову вперто повторив: „Префікс”. Цього разу смішки полинули вже звідусіль. „Префікс – це ти вже казав, – втрачала терпець учителька. – А які інші частини слова ти знаєш? Може су… су?..” – „Префікс!” – учергове затято випалив Веня й тепер уже весь клас, не криючись, розірвався голосним реготом. З того часу інакше як Префіксом Веню ніхто не кликав.
Якось само собою вийшло, що підозра впала на відсутніх. Веня наполягав що запроданець – Гальмо. Але приятеля він не переконав, бо контраргумент у Максимка був вельми вагомий: куди йому! Аби додуматись продати директорові курців кебета потрібна, а яка в Славика кебета? Тільки й знає, що насіння лузати, та кнопки Наталці Горобчисі підсовувати! Гальмо, він і є Гальмо! Так, не дійшовши спільної думки, й розбіглися.

Вони йшли сонною неосвітленою вуличкою Лисянки, була вже пізня пора й у більшості хат спали, лише в деяких вікнах то рівно сяяли жовтим лампочки, то блимали блакитними сполохами телевізори, та погавкували де-не-де під вікнами пси. Іван нечутною котячою ходою крокував попереду, а Максимко дріботів слідом.
Минули одну вулицю, другу, пройшли путівчиком понад річкою, звернули на третю. Іван простував упевнено, видно добре знав дорогу, хоч і був не з місцевих. Нарешті підійшли до великої цегляної хати, що ховалася в темряві за високим суцільним парканом. Біля хати було тихо, у вікнах не світилось. Іван озирнувся, схилився до Максимка:
– Хазяїв немає, собака певно вже захолов – удень я його

читати