Завантажити

блябуду, ге? Ніхто не знає, що буде завтра, один тільки Господь Бог знає. Тож кайф треба ловити сьогодні, зараз! Ніколи грошей не жалій, гроші – полова! Маєш – спали, отримай втіху! Та не будь скупарем – будь щедрим! Що легше з бабками розлучишся, то легше вони повернуться! А завтра що: дасть Бог день – дасть і прохарчівок! Бог, малолітко, не фраєр! Розібрав? Підеш, візьмеш і знов буде! Працювати не треба, нехай дядьки пашуть, а ти не працюй – бери готове! Вони де? В шахтах, у комбайнах вкалують, п’ятирічку он виконують, а ми з тобою де? Ото! І не слухай, коли тебе хто повчатиме. Мораль читатиме, абощо. Запам’ятай: правий тільки ти! Що б не робив, що б не казав – ти правий, правий завжди. Всі неправі, а ти правий! Затямив? Ти, малолітко, мене добре слухай – колись не раз іще, блябуду, згадаєш!
Максимко кивав головою та доїдав, докладаючи надзусиль, останнє морозиво, яке встигало вже на той час розтанути й спливало між пальців додолу.
Увечері Іван з мамою різалися в карти з двома дорослими, але нежонатими синами Сократівни. Рослі, жилаві брати з однаково наївним виразом на погано виголених обличчях щедро пригощали квартирантів креветками, висипаючи їх на клейонку щоразу ціле відро. До креветок Іван купував у тієї ж Сократівни шумливе вино й картярські бої точилися до глибокої ночі.
– Горбачов йолоп! – вигукував один з братів, голосно відсьорбуючи терпке (Максимко потай куштував) шипуче питво з величенького емальованого жбана. – Тисячу років на цих пагорбах родить лоза й тисячу років чоловік п’є вино, котре звеселяє його душу, та ще тисячу років питиме! А Горбачов – дурень! Хоче все розорити. А не слабо?
– Комуністам кінець! – заспокоював братів Іван. – Довго не продержаться. Ось згадаєте мої слова – відкриєте ще в цьому закомірку власну винареньку!
– А чому ви не женитесь, хлопці? – спитала якось мама.
– А як тут оженишся, – весело підморгував один, – коли щоліта приїздять нові наречені!
Іван з мамою завжди вигравали. Як нащадки Сократівни не змовлялись, як не перезиркувались, як не пантрували наївними дитячими очима за меткими Івановими пальцями, в яких кольористі карти пурхали, як метелики, а однаково продували. Вони не йняли віри, що таке можливо, котрийсь неодмінно вигукував: „Ану давай ще!” Іван з мамою реготались і гра поновлювалась. Максимко засинав, прокидався, знов засинав, а негучне бубоніння, поривні вигуки, сміх протинали суху чорнильну темноту за відчиненим вікном будиночка іноді аж до ранку...
Коли вони приїхали додому, Максимко поніс у школу записку, в якій мама пояснювала двотижневу відсутність сина його нездоров’ям та лікуванням з виїздом у Трускавець.
А повернувшись, хлопчик побачив біля хати канарковий міліцейський „бобик” із загратованими віконцями. Іван сидів усередині й звідти чулися його розпалені, ба навіть (а може то лише здалося) веселі скрики:
– Рубай кінці, начальник, вибирай якір! Відбуваю в плавання. В четверте! Ех, з оркестром та під пар-радом!.. Начальник, не чую музики. Музики, блябуду, не чую! А по тундр-ре, по желєзной дор-роге!..
Двоє міліціонерів зачинили дверцята „бобика” зсередини, третій, певно той самий „начальник”, сів біля водія. В руках він тримав різьблену дерев’яну скриньку. А Максимко ж її так надійно заховав! Жовтий автомобіль рушив.
Мама насуплено стояла біля хвіртки. В її погляді не було ні розпуки, ні жалощів, ані співчуття. Такі очі бувають у дитини, коли в неї відбирають цяцьку, яку подарували спершу, буцімто, назовсім.
Через два з половиною місяці вона мала вже нового чоловіка, якого Максимко, попри мамине невдоволення, називав просто „дядько Андрій”. Дядько Андрій був тілистим, вайлуватим, зовсім не схожим на меткого жилавого Івана. Максимко не викликав у нього жодного інтересу й узагалі: єдине, до чого дядько Андрій проявляв інтерес, була випивка. Він пив уранці, пив в обід, увечері. Коли випивки було мало, він хиляв сам, а як більше – мама залюбки складала йому компанію і, схмелівши, вони почувалися найщасливішими з тих, хто живе.
А Максимко на всю решту життя запам’ятав ті казкові дні на морському узбережжі, той огрійливий спалах в його, важкому загалом, й одноманітному до того (та й після) існуванні та поклав собі хай там що, а зробити так, аби все його буття обернулося одного разу на щось подібне: на таке ж яскраве, захоплююче й нескінченне свято, яке було там, біля моря…



Глава 5

Христинка

У Солом’янському райвідділі внутрішніх справ столиці життя клекотіло. Люди в міліцейських строях снували коридорами, грюкали дверима, забігали до кімнати чергового, тихо матюкались, голосно перегукувались, десь раз-по-раз настирно дзвонив телефон. Здавалося, що райуправління готується до бойових дій. Тривалий час Христинка марно намагалася привернути увагу чергового, а коли

читати