Завантажити

оточуючих. Тьотя Галя винувато тупила очі, відчуваючи певно провину, що досі нічого не довідалась ні про знайдені в лісі легковики, ні про власника одного з них.
А якось удосвіта… Христинка ще спала, коли в двері затарабанила хазяйка:
– Вставай, дочко. Одчиняй – є новини!
Дівчина схопилась.
– Ось! – тьотя Галя впхнула до кімнати таку ж низеньку, як і сама, але тендітну, у великих окулярах з товстими скельцями, котрі затуляли собою пів обличчя, літню жінку, – це моя Тимофіївна. Ну розказуй, розказуй! – засмикала товаришку.
– Здрастуй, дитино, – привіталась Тимофіївна.
– Здрастуйте.
– Значить так, – глибоко вдихнувши, почала гостя. – Чула я вчора від куми Козубенчихи, що та чула від свого сусіда, що той на власні вуха чув, як Міха Баран, це алкашка тут один, глузував зі свого приятеля, ще замуленішого п’янюжки – Закуски: який, мовляв, Закуска дурандас. Якби, мовляв, він, Міха, найшов нічийну тачку, то він би вже так її заникав, що ні один ментовський пес би не винюшив! А тоді продав би собі тихцем на запчастини. А Закуска, мовляв, бевзень! Зажав, не хотів з Міхою ділитися, то так йому й тре! От! – Тимофіївна перевела подих.
– А ви знаєте цього Закуску? – спитала Христинка.
– А хто його алкаша не знає! – махнула рукою тьотя Галя.
– Розкажіть, як його знайти!

Рівно місяцем раніше, пахкого липневого надвечір’я, генеральний директор компанії „Колор-трейдинг” Павло Павлович Чечель стояв біля вікна свого чепурненького приміського котеджу й задумливо дивився в сутінки. Павло Павлович являв собою яскравий приклад вихованця суворої школи епохи первинного накопичення капіталу і просто так віддавати суму з п’ятьма нулями не збирався. Та, власне, справа навіть не в сумі – за певних обставин може б і віддав, але його взули, кинули, як найнедолугішого простака! А цього вже він простити не міг.
Колишній військовий, який зтулив отой самий „первинний” капітал на хитромудрих оборудках з ніким і ніколи до кінця не облікованим армійським збіжжям у часи, коли все сипалось, ділилося й руйнувалось, знав ціну грошам, але ще більше він цінував свій організаторський талант, свій підприємницький хист, нюх. І от сьогодні з-під самісінького знаменитого чутливого носа Павла Павловича хтось нахабно викрадає його камзу! Хто? Однозначно не обійшлося без своїх. І підозра більше лягає на кур’єра. Хоча й тут не без питань. Ну перше: не віриться, щоб такий дохляк взагалі зважився зазіхнути на його гроші – не міг же не передбачити наслідків. І потім, якщо вже вкрав, то нащо вертався? Тікав би разом зі спільником, хіба не розумів, що втрапить під підозру? Ну, Фередо вже його розколе, розкаже бідолашний Костик, чи як там його, все, що було й навіть чого не було. Але де гроші? Гроші слід повернути якнайскоріше. „Туди” він зателефонував одразу, повідомив, що виникли деякі технічні труднощі й посилка надійде пізніше. Але „там” довго чекати не люблять, там взагалі не люблять чекати. Там кажуть: добридень, а в очах бачиш не власне відображення, а добре знайомий силует президента Франкліна. Звісно, Павло Павлович суму збере, але, по перше: на це піде кілька днів, а по друге – такі його рухи не минуть непоміченими. Чутки про труднощі, що виникли в Павла Павловича, можуть дійти до Майера і обачливий австрієць пригальмує просування такого вигідного контракту. І „там” не допоможуть, не спрацює ні давня дружба ні багаторічне „підживлення” – непофарбований дах потече!
Невчасно, ох невчасно сталося це нещастя! А що, як це не кінець, а тільки початок кінця і кур’єр лише пішак? І справжня мета його, Павла Павловича, таємничих недоброзичливців не банальна покража, а знищення конкурента? Хто ж це розв’язав проти нього війну? І чи один лише кур’єр – кріт? Чи можна ще взагалі довіряти кому-небудь у цьому гадючому кишлі? А водій? Вони ж були вдвох! (Ех, слід було садовити до них ще й охоронця! Та не хотів привертати зайвої уваги, а воно бач…) Чому він відпустив водія? Тільки тому, що між начальником і водієм встановлюються зазвичай довірливі неформальні стосунки? Тому що водій мимоволі стає носієм деяких, сказати б, „маленьких таємниць” шефа? Ні, треба попередити Фередо, нехай візьме під контроль і водія, а за найменшої підозри – й того в нору! Та вони взагалі могли вигадати всю ту історію з пограбуванням! Хоч Фередо й посилав чоловіка до тютюнового кіоску й свідки підтвердили слова його підлеглих, але могло ж це бути лише майстерне інсценування! З іншого боку – водило й номер запам’ятав і прикмети…
Питання… питання… до біса питань і жодної покищо відповіді. Павло Павлович сів у крісло, дістав мобільник:
– Ну, що там? – спитав нетерплячим дратливим голосом. – То натисни, натисни кінець кінцем! За що я вам гроші плачу, дармоїдам!? Пускай в хід усі засоби! Головне: де „капуста” й хто організатор? Вловив? Дій! Уранці повідомиш про успіхи. Відбій!
Вимкнув телефон і нервово затарабанив пальцями по гладенькій поверхні журнального столика. Зиркнув на

читати