Завантажити

скоритися? Ні! Скоритися – означало розчинитися, зникнути в мороці назавжди, самій стати частиною мороку. Ні! Якби ще вона була сама – не витримала б. А так, з батьком… Вона вірила й хотіла, аби вірив він, що це ще не поразка, не скін, не безнадія… А що їй залишалось?

– Привіт, подруго!
Товаришувати з Сашком виявилось цікаво й необтяжливо. Він не поводився з нею, як з болящою – вдвох їм було легко й приязно.
– Привіт.
– Як з’їздили?
– Нічого. Корисно провели час...
– А я, поки тебе не було, винайшов звукову мішень!
– Що ти ще затіяв, яку мішень?
– Звукову! Можна стріляти в темряві, справді. Не віриш? От уяви: вціляєш у десятку – один звук, у дев’ятку – інший, і так далі. Вже почав майструвати. У тебе тут, на паркані. В центрі я присобачив кришку від каструлі – це буде десятка, навколо начіпляв порожніх консервних банок, віриш – звук від них зовсім інший – то дев’ятка. Оце шукаю бляху на вісімку.
– І з чого ж ми стрілятимемо?
– Та з чого завгодно: з іграшкового пістолета, з рогатки, можна й так ціляти камінці. Що, прикольно?
– Прикольно. Слухай, стрілець, я хочу, щоб ти мені допоміг.
– А що?
– Хочу навчитися ходити… сама. І не лише на подвір’ї… Хочу… її здужати!
– Кого? – іноді Надійка говорила незрозумілі для Сашка речі.
– Її!
– Гм… То чого сидимо, подруго? Хода!
– Я візьму ломаку, йтиму попереду, а ти будь поруч і підказуй, якщо поталапаюсь десь не туди. Добре?
„Певно збоку це виглядає досить таки по дурному, – думала Надійка, обмацуючи палицею шлях, – навіть жалюгідно. Можливо, хтось уже й гиготить собі за парканом, Свєтка хоча б. Нехай! Я зціплю зуби, та не здамся. Чуєш ти? Не здамся! Не думай, що ти всмоктала мене остаточно!”
Було важко. Досі вона виходила лише тримаючи когось за руку, а тепер… Надійка уявлення не мала, в якому напрямку йде, спотикалася, зупинялась, зітхала, та закусивши губу, знову робила крок, іще… Від напруги в неї швидко заболіли ноги, затерпли руки, задерев’яніла спина, але вона йшла й ішла, постукуючи ломакою перед собою та прислухаючись до коментарів повожатого, який поволі тупав слідом:
– Правіше… правіше… Куди преш, недотепо – там же штахет! А тепер лівіше… Молодця, подруго!
Вона дійшла до кінця вулиці, перепочила й рушила назад. Двісті кроків було подолано майже за годину, Надійка безмежно втомилася, впріла й, повернувшись у хату, знесилено бухнулася в зачовгане крісло.
– Плюнь ти на цю турбанину, подруго, – бачачи її стан, поспівчував Сашко. – В тебе ж є я – твій поводир!
– Ні, Сашко! Не хочу їй скоритися!
Дівчина вміла „бачити” пальцями, посередництвом звуків і запахів, а тепер вчилася „бачити” паличкою. Досить легко було йти хідником, постукуючи нею об край бордюру й рахувати повороти. Ще можна було йти, тримаючись неподалік паркану. Скоро Надійка навчилась переходити перехрестя та інші відкриті місця, запам’ятовуючи напрямок. Сонячного полудня ловила обличчям тепло невидимого світила й так орієнтувалася в сторонах світу. Виявляється, з ворогом можна змагатись!
Але ненависник огризався. Вирушивши в черговий похід містом сама, Надійка переплутала закрути й заблукала; повертаючись додому, втрапила у викопаний телефоністами рівчак і ледь не звихнула ногу; іншим разом вклеїлась лобом у борт вантажівки, яка стояла біля хідника, співчутливі перехожі привели її додому закривавілу, ще й батька вилаяли, що відпустив незрячу доньку саму. Дівчина боялась, що після цього він заборонить їй потикатися за двір без поводатора, але батько розумів, настільки це для неї важливо і лише зітхав зболено й безпорадно:
– Ти вже якось там, доню, обережніше…
Того дня, щойно він вирушив на нічну, як завчасу попереджений Сашко був уже в Надійки.
– Мерщій на кухню! Вмієш місити тісто?
– Гм, бачив, як мамка місить.
– Годиться! Поможеш ліпити вареники!
Що вже вони там наліпили – уперше в житті Надійка не шкодувала, що не бачить плодів своєї з помічником праці, але за півтори години рушили. Батько ходив на роботу навпрошки, але Сашко запевняв, що вона там не пройде – колія, шпали, щебінь, вузенький путівець. Краще обійти навкруг – разів у два довше, зате асфальтом.
Поминули залізничний вокзал, ринок, перейшли одноколійну цукрозаводську „вітку” й попрямували за місто. Тут дорога мала хідник і йти дівчині було нескладно. Сашко ніс торбину з варениками, а Надійка прошкувала, цокаючи паличкою об бордюр. За містом вийшли на шосе й тут стало трудніше, хоча, дослухаючись до настанов поводаря, Надійка хутко зорієнтувалась: лівіше асфальт, яким, обвіваючи подорожників гарячим подихом, пролітають раз-по-раз автомобілі, правіше – трава й крутосхил укосу, а під ногами втрамбована земляна узбочина, нею і йди. Ось дорога збігла покатом у вибалок, а на узвозі закрут і асфальтний завод – батькова робота. Надійка здалеку відчула дратівливий запах гарячого бітуму, почула заколисуючий стугін

читати