Завантажити

– Мої, – відповіла Христинка й залишила Закуску сам-на-сам зі спогадами про втрачену маєтність та з несподівано отриманою частковою компенсацією за її наглий збиток.

Вона знайшла те місце. Послуговуючись Закусчиними настановами, вийшла на шосе, поминула поворот на асфальтний (від шосейки виднілися націлені в безхмарне небо руді труби та вряди-годи повівав різкий запах гарячого асфальту), відрахувала сто з лишком кроків і зупинилась. Десь отут. На землі вона навряд чи що знайде, минуло вже досить часу, хоча спробувати треба. Ні, ніяких загублених предметів, розчавлених недопалків, ніякого сліду. Чому ж вони тут стояли? По один бік шляху – поле, по інший – теж поле, лише віддалік, за городами, видно крайні хати макарівської околиці. Якби Максим, чи хто б то не був, хотів потрапити до якоїсь із хат, то ледве чи кинув би автомобіль так далеко. Та й прошкувати через поле втомливо. Ні, схоже, що лишені на обочині авто не мають до тих хатів ніякого стосунку. Асфальтний? Завод значно ближче, он звідси, з пагорка, добре видно його іржаві конструкції. Але які справи могли бути в Максима на цьому заводі? Напевно, що ніяких. Щодоби повз це місце проїздять сотні, а може й тисячі машин, водії більшості з них і не помічають якогось там залізяччя. Та перевірити треба. Досі вона все робила правильно й надалі не слід нехтувати навіть наймізернішим натяком на слід. А з іншого боку – хіба має вона ще якісь варіанти?
На заводі Христинка почастувала заввиробництвом історією, яку вигадувала прямо на ходу: буцімто від неї накивав п’ятами чоловік: змився з блудницею, ще й фамільні коштовності, гад, прихопив. Оце вона його переслідує й, буцімто, автомашину втікачів бачили біля цього заводу чотирнадцятого липня (цю дату після нудних підрахунків посвідчив і Закуска). Невідомо, повірив її баєчці завідуючий чи ні, але гукнути до оплетеної виноградною лозою альтанки, де вони бесідували, робітників (їх було всього четверо) не відмовився. Вдягнені в однаково чорні, зашмульгані, спецівки трударі довго й нехотя згадували той день, але підсумки їхніх розумових зусиль виявились для Христинки невтішними – того дня ніякий чужий легковик на завод не заїжджав. Те ж підтвердила й вагарка – окоренкувата, років сорока, молодичка з подзьобаним ластовинками обличчям. Вона б уже точно запам’ятала – така робота.
– А тут є нічна зміна? Може він заїздив уночі?
– Є, – кивнув головою завідуючий. – Олю, – звернувся до вагарки, – глянь там по журналу.
Тихо посміюючись, робітники пішли, а Христинка зайшла на вагову.
– Ох, мужики-мужики, – зітхнула вагарка, гортаючи заяложений журнал. – Мій он теж… Вже три дні, як не висихає – зарплату дали. Скорше б уже вона в нього закінчилась!.. Кажете чотирнадцяте?
– Так.
– Ось, з двадцятої чотирнадцятого до восьмої п’ятнадцятого – Безкровний Інокентій. Бітумоплавильник. І попередню зміну й наступну. Він тоді цілий тиждень ходив у нічну.
– А зараз його немає?
– Ні, сьогодні вихідний, а завтра йому теж наніч. Він у нас, знаєте, любить у нічну працювати.
– Спасибі. Він буде сам на зміні?
– Сам. В нас у нічну один чоловік ходить. Треба два, та людей не хватає…

І от знайомим уже манівцем, попід колією, вона йшла на зустріч з невідомим чоловіком, який, можливо, причетний якось до зникнення Максима. І резоном на користь такого припущення була не лише та обставина, що в ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте липня він був на заводі, а й подробиця, яку повідомила Христинці всезнаюча „цереу” – Тимофіївна.
„Удома” Христинка пробувала випитати в тьоті Галі, чи не знає та чого цікавого про когось із працівників асфальтного.
– Гм, – стенула плечима тьотя Галя. – Ні, дочко, я там нікого не знаю. То заводик невеличкий, робочих мало…
Увечері прийшла Тимофіївна:
– Тю на тебе, Галко! А сліпа дівчина? – вигукнула, дізнавшись, чим цікавиться квартирантка.
– А таки тю! – плеснула по коліну тьотя Галя. – Він же робить на асфальтному, точно!
Христинка нічого не розуміла.
– Є тут, доню, один чоловік, – почала Тимофіївна, – живе з дочкою. А його жінка, мати тієї дівчини, померла, а по правді – загинула в аварії, тоді автобус розбився з людьми. Вони на той час уже розлучені були – він тинявся десь по світах, ніхто не знав де, а оце років зо два, як об’явився. А донька та – сліпа змалку. То він забрав її з інтернату та стали вони жити вдвох. А це ось, уважай, зовсім недавно він возив її десь, гомоніли люди, аж у Германію, і зробили там тій дівчині дуже непросту операцію. І що ти думаєш – дитина стала бачити! То була така новина! Ну от, не знаю, поможе це тобі чи ні, а він працює на асфальтному.
– А як його звати? – спитала Христинка.
– Та як же ж? – перезирнулись жінки. – Таке чудернацьке ім’я…
– Не Інокентій?
– Воно, дочко, воно – Інокентій!


Глава 8

читати