Завантажити

вигідних оборудок осідали на мало кому відомих рахунках, а керівництво всією цією непростою, але годящою комерцією здійснювалось колишнім військовим Павлом Павловичем Чечелем зі скромного зовні, але фешенебельного зсередини офісу на тихій, затіненій каштанами, солом’янській вуличці.
Павла Павловича, а тоді просто майора Чечеля, командира забутої Богом і командуванням, загубленої між неозорих каракумських барханів, військової частини, доля звела з невтомним енергійним куратором від ЦК комсомолу ще в далекі й наївні вісімдесяті. І звідтоді бравий комсомолець, який після повернення в Україну вчасно нанюшив куди хилиться та впору пристав до демократів і поміркованих націоналістів, завдяки чому й досягнув вельми значних політичних узгір’їв, Павла Павловича плекав, опікував і, сказати б, викохував. Ясна річ, не безкорисливо. Дружба з впливовим урядовцем коштувала Павлу Павловичу дорого і, що розкішніший кабінет у сірому будинку на печерських пагорбах займав колишній комсомолець, то вагомішу ціну доводилось платити за теплі стосунки. Але Павло Павлович платив – стосунки того вартували. „Гляди мене, Пашо! – хильнувши чарчину коньячку, урядовець по батьківському плескав колишнього військового по крутій буряковій шиї. – Порошинки здимай! Поки є я, то є й ти, усьок? А не буде мене… Навколо такі акули, Пашо! Якби ти тільки знав! – Та знаю… – Ніфіга ти, Пашо, не знаєш, – сміявся заступник. – Ти, Пашо, даруй на слові: солдафон! Солдафоном був, ним і залишишся, усьок? А політика, Пашо, це… Ох, гляди мене!”
Певний час вони справді приятелювали. То, ностальгійно згадуючи буремну юність, влаштовували (коштом Павла Павловича) далеко не такі скромні, як замолоду, шашлички, то відвідували нуднющий новомодний боулінг; але після ущипливої статті однієї з всенаціональних газет про корупцію у вищих ешелонах влади, де відважний (цікаво, з-під чийого крила?) журналюга вельми виразно пройшовся по урядовцеві, той зателефонував: „Ти мене не знаєш, усьок? Ми не знайомі. А решта, як завжди. – І, певно згадавши спільні шашлички, зітхнув, – Акули, Пашо…” З тих пір Павло Павлович посилку сам не возив – надсилав з кур’єром у непримітному легковикові свого водія й по телефону урядовця на ім’я не називав…
– То що, Пашо, – продовжував голос у слухавці, – в тебе, бачу, сезон тайфунів?
– Що ви, які тайфуни? Я ж казав: невеличкі, суто технічні перепони. Я їх швидко подолаю.
– Ой гляди, Пашо. Ой гляди! Сподіваюсь, ти не забув, що наступного вівторка у Верховній Раді день уряду? А до дня уряду треба добре підготуватись, Пашо. Чи ти думав, що я твої посилки сам у кабаку просаджую?
– Ні, що ви… В найближчі день-два…
– За день-два буде пізно! Тут вирішують години! Декому було дещо пообіцяно, усьок? А людям мого рівня обіцянки слід виконувати. Вчасно! Бо не виконаєш ти – виконають „доброзичливці”! Ми ж з тобою, Пашо, не самі!
– Я розумію, докладу всіх зусиль…
– Докладай, Пашо, докладай. Тут, до речі, днями мене наш варязький гість навідував… – Павло Павлович ковтнув слину – контракт з компанією Майера відкривав „Колор-трейдингу” зелене світло на захід: найвигідніші замовлення, найвищі тарифи! Але Майер обережний – по цей бік колишньої залізної завіси йому в кожному ввижається мафіозі! … – Цікавився твоєю певністю, як партнера. То я рекомендував… – голос очікувально примовк.
– Я розумію, – догідливіше, аніж годилося б, підхопив Павло Павлович. – Я доведу… Ваше слово не постраждає!
– Та біс із ними, Пашо, зі словами! Що слова – посилка потрібна! Потрібна негайно! Там уже все розфасовано наперед, розумієш?
– Так, найближчим часом…
– Ох, Пашо, гляди, по лезу ходимо! Ти ж там своїх „дракончиків” регулярно підгодовуєш?
– Дракончиків? О, так... регулярно.
– Тож бо. А спробуй не нагодуй! То вони в тебе за склом, а акули навколо мене, Пашо, на волі! Й без намордників!
Пискнув відбій і Павло Павлович тихо повернувся в спальню. Ранок починався з паскудства, зачин якому було покладено вчора. Паскудства множились, громадились, він майже фізично відчував їх натиск. Глянув на дружину. Молода повабна жінка спала глибоким безклопітним сном. Колишня, з якою пройшов і Каракуми, і Прибалтику, й Німеччину, з якою виховав двох, дорослих уже й самостійних синів, і з якою тихо розійшовся кілька років тому, завжди сопіла. Те її сопіння в’їлося йому в мізки навіки, а це, бач, спить беззвучно, як дитина. Учора вона прийшла пізно й виразного пояснення своєї тривалої відсутності чоловікові так і не дала. Все значніших і помітніших зусиль вартувало Павлу Павловичу утримувати комизливу „половину” біля себе. Її фантастичні забаганки, невмотивовані трати, які він ледве встигав покривати, виводили з рівноваги, дратували, але що міг удіяти! Віра, це молоде легкодумне створіння, сукало зі свого грізного відлюдькуватого чоловіка мотузки, а він з’їдався, терпів і… кохав. Як тільки й здатен п’ятдесятирічний чоловік кохати жінку, котра молодша від нього вдвічі.
Раптом

читати