Завантажити

Леманн говорив розважливо й монотонно. Віктор Теофілович ледве встигав перекладати:
– Тиша, спокій, повноцінний сон, повноцінне харчування. Операція минулася без ускладнень, та реабілітаційний період має надзвичайно важливе значення. Ніяких хвилювань, перевантажень, стресів. Покищо ніяких фізичних вправ. Нам довелося втрутитись у роботу стовбура головного мозку, а це вельми тривка субстанція… Це дуже серйозно. І – щомісячний огляд у шановного доктора… ну, себто в мене, – закінчив Віктор Теофілович.
– Ауфідерзеєн, кляйне фройлян! Ауфідерзеєн!





Глава 10

Максим

Максим пхнув двері й зайшов до бару, єдиними відвідувачами якого цієї ранньої часини був Солома та двоє його „шісток”. Запхавши руки в кишені, підійшов до трійці, що отаборилася за крайнім столиком.
– Чого звав?
– Борзиш, Максе! – під брунатно-муругою шкірою обличчя „авторитета” нервово заходили жовна.
– Та ти шо!
– Борзиш! Старших не вшановуєш. Що, кортить, аби роги попідтерпужували? Зробимо!
– Навряд, Соломо! Ти вже своє, мені здається, блябуду, відтерпужив! Все, для цього кликав? То я пішов – ніколи!
– Гляди, козлику! – в похриплому Соломиному голосі ржаво деркало, – по лезу ходиш!
– Твоє лезо давно затупіло, Солома! Будь!
„Шістки” сунули слідом. Максим пантрував їх боковим зором, ідучи в напрямку стадіону та зовні безцільно роззираючись вусебіч. Він їх не боявся. Часи Соломи минули – це розуміли всі, окрім самого перебутого лисянського „короля”. Солома зістарів, спився, та й сколоті вени ні бадьорості ні здоров’я не додавали. Авторитет „авторитета” хлянув, коло його впливу звузилось і сягало хіба лише кількох найвірніших, так само хвористо-змарнілих, старкуватих прихвоснів.
Безжурно насвистуючи, Максим звернув до стадіону й рушив стежечкою, що ледве втиснулась між глухим стадіонним парканом з одного боку та густими, вітлистими кущами жовтої акації з іншого. Біля якогось корча спинився, поставив на карлюч ногу – розшнурувалася кросівка. Підтягував повороз грунтовно, не кваплячись, петелька за петелькою, і раптом ледь вловима тінь метнулася до нього згори… Та Максим був насторожі: міцно впершись у пень ногою, послав тіло вбік і назад, в’їхав спиною в чиїсь ноги й повалив отетерілого підлизня, який виявився зовсім не готовим до такого повороту подій, на землю. Водночас коренаста темна постать вивалилась з акацієвих кущів і, наче танк гусеницею, підім’яла другого „шістку”. Не дозволяючи нападникові оговтатись, Максим кілька разів заїхав тому в щелепу, а коли прихвостень спробував вивернутись – врізав ребром долоні під пахву. „Шістка” кавкнув, судомно хапнув повітря й прокволисто заскавулів. Тим часом Славик кількома могутніми духопелами молотоподібних кулачисьок спрямував у нокдаун другого.
– Класно, Гальмо! – відхекуючись та зводячись на рівні, похвалив приятеля Максим. – Я ж казав, що вони попруть за мною, ха – як козли на заріз!
По кілька разів приятелі ще копнули знерухомлених Соломиних „гвардійців” носаками й рушили далі стежкою.
– Привіт Соломі! – гукнув Максим наостанок.
Взявши по корячку пива, запивали приключку, на відкритій веранді сірої запилюженої кафешки.
– Чув... Максе, – почав Славик, – в тебе які плани на вечір?
– Поки голо. А що?
– Та… печера потрібна. Годинки на дві.
– Що, знов якусь шалаву зняв? Ох Гальмо, Гальмо!
– Та… до сусідки небіжка приїхала. З Окрайців. То я її ніби той… закадрив!
– Ну куди тебе, кобеля, подінеш! – Максим поблажливо усміхнувся, – блябуду, приходь!
Пива виявилось замілко, заморили ще „піонерчика” сорокоградусної і, повернувшись додому, в запущений холостяцький „барліг” – по смерті матері Максим залишився єдиним його господарем, він задрімав. І проспав прихід товариша – за домовленістю Максим мав залишити хату зарані, аби нова Славикова любаска не стидалась.
– О, це ти. Пардон, друзяко – закимарив.
– Та… гм, ось… познайомся – Христинка.
– Здрастуйте! – чемно привіталася середнього росту, струнка, худа, наче лялька Барбі, русявка з довгим, зібраним на потилиці в хвостик, волоссям, і не по сільському витонченим обличчям, на якому вирізнялися трепетливі губи, рівненький носик і очі.
Таких очей Максим іще ніколи не знав! Велетенські бездонні чорні блюдця з розширеними, наче у кішки в темряві, зіницями позирали на нього допитливо, тривожно… і беззахисно. Її ламкий стан і її очі – то було ніби свічка, що жаріє десь на протязі – дмухни дужче й погасне. Та десь у глибокості блюдець-очей вгадувалась таємна сила, природа, стержень. Зовні непоказні, ці риси певно й не дозволяли свічці згаснути – підтримували її непевне але затяте горіння.
Неоковирним носорогом топтався на порозі Гальмо.
– То що, гм… той, гм…
– Так- так! –

читати