Завантажити

стямився Максим. – Проходьте! Я теперки побіжу – треба в одне місце…
Але дійшов він тільки до хвіртки. Зупинився, дістав сигарету, та не підпалив її, а побгав і викинув. І рішучо повернувся назад.
– Що?.. – визирнув на його стук розпашілий, червоний наче шпанка, Славик.
– Вискоч на хвильку. Балачка є.
Славик збентежено озирнувся в кімнату:
– А Христинка?
– Підожде.
Зійшли з ганку, присіли на поліно, яке бозна скільки років підпирало зсередини благенький паркан.
– Слухай, Гальмо, я оце прикинув: і що ти, власне, в ній найшов, у тій ходячій стрем’янці? Взятись ні за що! На біса вона тобі?
Славикове замішання дійшло краю:
– Щось я не допетраю – а тобі яка до неї зачепа?
– Ти от що, ти… ти мені її, блябуду, продай!
– Як?! – Славик роззявив рота, аж стало видно велике чорне дупло в кутньому зубі.
– А так. Залиш її мені. Скільки ти хочеш?
– Хи-хи, – вибалушився Славик. – А скільки даєш? Мені, по правді, більше до нутра тілистіші.
– Сто ненашими!
– Сто баксів? В тебе є сто баксів? Звідки?
– Не твоє діло! То що?
– Хи-хи. Гони!
– Ось! – Максим добув з кишені згорнутий удвоє папірець. – Покищо п’ятдесят. Решту оддам пізніше.
– Е ні, чекай-чекай…
– Облиш, Гальмо! Хіба я тебе коли дурив? Сказав оддам, то оддам! А теперки: форца-форца – щезни!
Неквапно, аби не сполохати райську пташку, яка невідь-чого впурхнула до цього смітника, Максим відчинив двері. Міцно стуливши гострі хлопчачі коліна, Христинка сиділа на краєчку його зачовганого лежбища, а на колінах лежали такі ж міцно стулені „човником” долоні.
– А де Славик?
– Славик? Він пішов… по кадиво.
Максим взяв стільця й сів навпроти. Вона дивилась на нього нашорошено.
– Та ти не бійся, – всміхнувся підбадьорливо.
– Я й не боюся! А Славик… – її щоки змаковіли. – Він... кльовий.
Зненацька очі-блюдця виклично стрелили в нього з близької відстані – Максим майже фізично відчув їх тиск:
– Думаєш, я… путанка?
– Господь з тобою, – відповів розважливо. – Краще розкажи, чим займаєшся?
– Та от, – човники-долоні розлетілися врізнобіч. – Тітка обіцяє прилаштувати на пекарню. А то в нас, у Окрайцях, яка робота? Була ферма, молочна, й ту розтягли. А на пекарні платять – нічого. Робота, правда, нелегка, та мені не звикатися. А ти працюєш?
– Угу, – кивнув головою Максим. – Шоферую в райспоживспілці.
Замовкли.
Максим прислухався до своїх відчуттів і не тямив, що з ним діється. Ніби падав у якусь глибоку – преглибоку шахту, летів довго, нескінченно, напевно знав, що роз’юшиться всмерть, але те його зовсім не бентежило. Летіти було запаморочливо й любо. Ні, здогадався, – то не колодязь, то її очі-блюдця. Такі ж оглушливо-глибокі…
– А про що ти мріяла, коли була маленькою?
– Гм... вирости.
– Ні, справжня велика мрія в тебе була?
– Була. – Її розширені, як у кішки в темряві, зіниці розширились ще дужче. – Мама працювала на фермі. Щоранку взувала стопудові грязькі кирзачі й чвалала на роботу, а коли верталася – від тих її чоботиськів нестерпно тхнуло гноєм. І від самої мами перло гноєм, й уся наша хата просмерділася гноєм наскрізь. Запах гною в’їдався в тіло, в стіни, в меблі, в одежу… Мама крала на фермі молоко, щодня приносила банку – то воно теж відгонило гноєм. І мої чоботи смерділи, бо вичищала в них від свиней. А марила я жити у великому світлому будинку на березі моря – бачила такий у кіно, ходити його кімнатами в свіжовипрасуваному хрусткому білому халатику і, милуючись прибоєм, сьорбати на терасі каву. І щоб там була простора лебедино-біла ванна. Знаєш, є такі – прямо в підлозі. Аби можна було відмитися від гною! Я б сиділа, пила каву, а свіжий бриз куйовдив моє доглянуте волосся…
У Максима кресонули очі. Раптом перехопило дух і хриплим від збентеження голосом він запевнив:
– Ти житимеш у великому світлому будинку на березі моря! Блябуду, ось побачиш!
Вони пробалакали ще годин зо три. Христинка розказувала про своє існування в Окрайцях. Про маму, яка йшла здому поночі, й поверталась поночі, і від неї тхнуло гноєм. Про батька, від якого смерділо солярою й який, бувало, повертався ще пізніше, а в жнива, то й узагалі не приходив іноді ночувати. Про город у шістдесят соток, на якому від весни й до середини літа вона невпинно й безуспішно виполювала невмирущі бур’яни: поки дорачкуєш до кінця – треба вже починати спочатку. Про важкелецькі цебри з гноєм, які витаскувала від свиней і які болюче довбли її по литках. Про безпросвітні сільські будні й навальні „празники”, коли мама, хлебнувши стопку, недоумкувато хихотіла, а батько, лигнувши з півлітра, рушав „розбиратися” з давнім своїм недоброзичливцем, двоюрідним братом – дядьком Семеном. Максим розповідав Христинці про п’яничку матір, про „татусів”, які змінювались щотри-чотири місяці, про кпини й образи сусідських хлопчаків та однокласників (він утім

читати