Завантажити

виділив благодійний фонд, це всім відомо. Чи про які гроші йдеться?
– Ну... я так припускаю, що в Максима могла бути чимала сума грошей... Можливо.
– Шановна, Максим Баглай, наскільки я пам’ятаю, працював водієм. То про яку суму мова?
Христинка знітилась:
– Не знаю... Але цей фонд, то ж лише з його слів. Хто їх читав, ті документи?
– Отже документи таки є?
– Є. Він казав...
– От бачите!
– Але ж напис! Чому, чому він бреше?
– І ви можете довести, що той напис зробив таки Баглай? Ви хоч почерк упізнали?
– Почерк?.. – Христинка раптом усвідомила, що ніколи не бачила написаного Максимом. – Ні, але... це ж можна встановити. Знайти зразок, зіставити. Та ви просто допитайте цього Інокентія й він в усьому зізнається!
– А підстави? Перепрошую, але ваші резони просто смішні: якісь гроші, які цей робітник відібрав, буцімто, у вашого Максима й витратив на операцію. Але звідки в Баглая з’явилася велика сума, ви не знаєте. Все це лише припущення, які невідомо на чому ґрунтуються. Далі: якийсь напис. Ви навіть не знаєте, Баглай це написав, чи ні. І чому ви вирішили, що це слово є таким унікальним? Може то просто якийсь виробничий термін? Ви, до речі, питали його, що то за слово?
– Ні, злякалася. Злякалася й зразу пішла. Він бреше. Бачили б ви, як змінилося його обличчя, коли я спитала про гроші на операцію! Я думаю... думаю – він убив Максима...
– Змінилося обличчя! – саркастично передражнив міліціонер, втомлено відкинувшись на стільці. – Залізний доказ! Та зрозумійте ж, шановна, факт убивства відсутній. Де, перепрошую, труп? Давайте труп і через п’ять хвилин увесь райвідділ стоятиме тут на вухах! І допитаємо, кого треба, й зразки почерку знайдемо, і експертизу проведемо, й усе, що належиться, зробимо. А так: є заява про зникнення безвісти. І все. А зникнення безвісти це не вбивство. До речі, зникла особа не має ніякого стосунку до нашого району. Ніякого! Ця людина не мала тут ні родичів, ні знайомих, ніхто ніколи її тут не бачив! Знайшли тільки його авто. То через район проходить автотраса й хто тут тільки не проїздить! А Баглай... хтозна, куди він подівся. Он ви про якісь гроші згадували. Може поцупив десь монет та й утік, ліг на дно. А ви: допит, експертиза. Як ви взагалі опинилися на тому заводі?
– Взнала, що тої ночі, з чотирнадцятого на п’ятнадцяте липня, його автівка стояла поблизу заводу на шосе.
– І все? Я навіть не питаю, звідки такі відомості. Шановна, мені зрозумілі ваші почуття, але дозвольте міліції самій проводити свою роботу. А ви, перепрошую, на міс Марпл якось зовсім не схожі.
Христинка залишила райвідділ розчарована й сердита. Вони жадають трупів. Живий Максим нікого не цікавить. Що ж, вона сама доведе справу до кінця. Хоч Христинка й не міс Марпл...
Адресу Інокентія оперативно й без надзусиль винишпорила тьотя Галя. З’ясувалось, що це зовсім недалеко. Сьогодні, після нічної, він повинен бути вдома.
Дівчина без труднощів відшукала невеличку акуратну хатинку з двома дерев’яними стовпчиками, котрі підтримували дашок над ґанком; собаки в дворі видно не було, тож сміливо штовхнула хвіртку, увійшла, постукала. Двері відчинила кароока юна чорнявка (це ж, певно, та сама донька! – здогадалася Христинка), окинула гостю відкритим цікавим поглядом:
– Добрий день. Ви до кого?
– Добрий день! – трохи забарившись, привіталася Христинка. Розмова з цією дівчиною до її планів зовсім не входила. – А, гм... А твій батько вдома?
– Так, – привітно відповіла чорнявка. – Десь біля кролів. Пройдіть отуди, за хату. Тату! – гукнула. – Тут до тебе.
Христинка зайшла за ріг і знайшла Інокентія біля кролячих кліток, які рівненькою шеренгою розташувалися під шиферним накриттям. Господар побачив гостю, упізнав, опустив у клітку пухнасте сіреньке звірятко.
– А, ти... – сьогодні його обличчя вже не виглядало втомленим, але десь у безодні очей... Христинка ніяк не могла прочитати той вираз... – Ну?
– Я прошу пробачення, – твердо промовила дівчина. – Даруйте, що набридаю, але я хотіла б усе таки глянути на ті документи.
– А, про благодійний фонд?
– Так.
– Виходить, я ще під підозрою. Знаєш, дівчино, зараз би витурив тебе к бісу, маю на те всі права, але я цього не зроблю. Я таки покажу тобі ті кляті папери, а вже тоді... – він зачинив клітку на защіпочку й вони підійшли до піддашку. – Вибач, у дім не запрошую, в нас не прибрано!
„Чорт! – лайнулась до себе Христинка. – Негарно якось виходить. Краще було спитати про напис. Може операцію цій беззахисноокій чорнявці справді зроблено за гроші якогось там фонду, але ж напис!”
Тим часом з хати знову випурхнула чорнявка.
– І молока теж, тату? – гукнула вона, прямуючи до хвіртки.
– Ну, як питимеш, – долинуло з хати.
Донька Інокентія пішла. Христинка постояла під яблунею, походила подвір’ям, сперлася на штахетник. Інокентій все не виходив.
З’явився

читати