Завантажити

голову. На порозі стояв нещодавно прийнятий на роботу кур’єр, здається, його звали Костиком. Стояв і дивився на Вову. Він усе бачив й усе зрозумів, це було видно з виразу його блідих очиць.
– Имги! – ще раз мугикнув кур’єр. – Я шукаю Ореста. Тут його нема? – І, не діждавшись відповіді, розчинився, тихенько прихиливши за собою двері.
А назавтра, по обіді, Костик зазирнув до кабінету менеджера. Вову, при появі свідка його вчорашнього приниження, пересмикнуло.
– Тут таке діло, – почав Костик, пересвідчившись, що вони самі. – Треба б мені заподітися годинки на дві... Та чого там, скажу відверто, як мужик мужикові: Інка, холера, тримає мене, як отого свого хом’ячка в клітці – контроль найжорсткіший! А я тут днями таку соску підчепив, ти б бачив! То оце в мене з нею сходини. Ти той... у разі чого підстрахуєш, скажеш, що я виконую якесь твоє доручення, добро?
Вова кивнув.
Костик не нахабнів. Користувався Вовиним „прикриттям” помірно, доручення виконував сумлінно, але щоразу, сходячись поглядом із кур’єром, Вова згадував комп’ютерний відділ, свою долоню в кишені чужого піджака... і вираз Костикового обличчя. Наче той підгледів щось безстидне у замкову щілину...
І ось він подзвонив. Несподівано, прямо на роботу. І Вова знову згадав випадок у комп’ютерній, про який почав уже, було, забувати.
Вова міг би й не йти. Міг послати надокучливого крадія-кур’єра подалі, а міг і в міліцію подзвонити, знав, що той у розшуку. Слалися чутки, та й Томка натякала, що поцупив Костик у покійного Чечеля чималеньку суму грошей... Вова міг і не йти. Але...
Він його одразу й не впізнав. Костик відпустив вуса і, схоже, перефарбував волосся. Підійшов, злегка накульгуючи, безкровні губи знервовано бгали фільтр сигарети.
– Пройдемось.
Рушили вздовж набережної.
– То розказуй, – почав Костик, неспокійно озираючись. – Які новини на фірмі?
– Новин достобіса. Ну, перше: ґиґнув наш генеральний...
– Та ти що? Як?
– Нещасний випадок – укус отруйної змії. Догрався зі своїми аспидами... Ну ще помінявся склад акціонерів, контрольний пакет тепер ...
– Та нахрена мені твої акціонери! Як там Максим?
– А так само, як і ти.
– Тобто?
– Зник безвісти.
– Утік сволоцюга! – просичав Костик. – Село неасфальтоване! Ну-ну, докладніше.
– Та я, власне, не дуже в це діло встрявав. Просто він не виходив на роботу , й тачка його, теж, кажуть, зникла. От Коля Цьвіріньченко, він у нас нині виконуючий обов’язки, у міліцію й заявив.
– Утік, утік поганець! – Костик стукнув невеликим, наче дівочим, кулачком по гранітному парапету набережної. – Злиняв!
– Слухай, а ти що, справді того... потяг бабки?
– Якби ж то! – зло процідив Костик. – Не було б так образливо! Це все він, водило дзьобаний, це через нього я ховаюся зараз, наче щур, це через нього я стільки вистраждав! Ти там пошустри, обережно тільки, може про нього щось відомо: як зник, куди зник? Може є якісь сліди. А я через день-два дзенькну.
– Тільки не на роботу! – злякано вигукнув Вова.
– То дай свій домашній! Думаєш, мені самому в кайф світитися в тому вашому гадючому кублі!
Вова продиктував номер.
Два дні Костик не чекав – подзвонив уже наступного вечора:
– Це я. Ну як, щось накопав?
– Накопав, – відповів Вова, прикриваючи слухавку долонею та озираючись у бік кухні, де поралась мама. – Томка шепнула, що його сліди виринули в Макарівці.
– У Макарівці?
– Ага. Там, буцімто знайшли його „фольксваген”. І Фередо вже нібито туди їздив, але нічого не винишпорив. Самого Макса там ніхто не бачив.
– Кажеш, у Макарівці... Інтересно. Що ж, дякую. Будь...
– Бувай. – Вова полегшено зітхнув і поклав слухавку. Йому раптом захотілося в туалет. Зайшов до санвузла, дістав з-за бачка загорнуту в стару шкарпетку пласку, з долоню, пляшечку і жадібно відсьорбнув...

– Шановні пасажири, – прохрипів застуджений чоловічий голос під стелею. – Наш електропоїзд прибуває на кінцеву станцію Макарівка. Звільніть, будь ласка, вагони.
Переповнена ранкова електричка зупинилася й люд дружно посунув на вихід. Костик залишив останній вагон і, взиривши на пероні міліціонера, рушив у протилежному від того напрямку. Чечеля не стало і його ментовські дружки може вже й рукою махнули на розшуки якогось там Костика, який невідомо чим і завинив перед генеральним, але береженого Бог береже. Втім, більшість пасажирів рухались туди само, що й Костик, і скоро вивели його на ринок.
Кур’єр компанії „Колор-трейдинг”, який після втечі з підземного мішка кілька тижнів відлежувався й зализував рани на мансарді старенького будиночка давнього шкільного приятеля, уявлення не мав, з чого йому починати розшуки Максима. Якщо того взагалі можна знайти. Якщо він узагалі тут коли-небудь був. Якщо він не накивав досі п’ятами кудись аж на чортів край світу, аби щодалі від Києва, від „Колор-трейдингу” й від

читати